Єрусалимська Пасха

Свято Пасхи коріннями сягає найдавніших книг Старого Завіту. Друга книга Біблії, Вихід, описує, як єврейський народ долав шлях, що вивів їх з єгипетського полону. Саме там ідеться про події, вшанування котрих стало стрижнем старозавітної Пасхи – проходження смерті повз народ Божий. Це свято досі є одним із головних у традиції юдаїзму.

Християни вважають єгипетські події лише прообразом новозавітної довершеності. Замість принесення в жертву тварин на знак подяки за порятунок – пасхальним агнцем за гріхи всього людства став Божий Син. Ісус Христос був розіп'ятий саме в переддень юдейського свята. І в перший день нового тижня він воскрес із мертвих. Перемога над смертю відтак отримала зовсім новий вимір розуміння. День Воскресіння Христового перейняв назву старозавітної Пасхи, наповнивши її іншим змістом.

Українці знають це свято як Великдень. І розуміють його передовсім у вимірах східної християнської традиції. Нічні хресні ходи зі свічками, биття дзвонів, освячення пасок, багатоголосе "Христос воскрес!" і "Воістину воскрес!", христосування – те, що створює атмосферу свята для православних і греко-католиків. В останні десятиліття до неодмінних атрибутів Великодня додався ще один, медійний – трансляція сходження благодатного вогню в Єрусалимі.

Місце дії

У цьому місті розгорталися всі події Страсного тижня. Згадки про них "розкидані" по всьому старому Єрусалиму. Христос входив у давню столицю тріумфально. Його зустрічали як майбутнього царя і визволителя краю з римської окупації. Дорогу до брами Ісусу вистелили одягом і пальмовим гіллям. Однак той, у кому вбачали політичного провідника, не виправдав сподівань. Месія не скерував натовп займати владні палаци, захоплювати склади зі зброєю та ув'язнювати прокуратора. Він повів людей до храму.

Від того старозавітного храму нині лишилася невелика частина. Всесвітньо відома Стіна плачу. Заходи безпеки біля неї особливі. Рамки металошукачів, обшук, відеокамери, озброєні автоматами силовики – це можна порівняти хіба що з контролем в аеропортах. Водночас потрапити до стіни може кожен незалежно від релігійної чи національної приналежності. Тільки чоловіки та жінки йдуть окремо.

Чоловіки при тому мусять покрити голову. Для цього не конче потрібна єврейська кіпа – підійде навіть звичайна бейсболка. Якщо з собою нічого нема – не проблема. На підході до стіни стоять контейнери з ледве що не паперовими кіпами, котрими можна легко прикрити потилицю. Хоча туристові не складе проблеми придбати значно красивішу вишиту. Цим колоритним сувеніром, що характерно, у старому місті торгують переважно араби – мусульмани і християни. А от про що варто подбати завчасно – це про написання записок для вкладання в стіну плачу. Біля неї на такі дріб'язкові речі відволікатися вже не личить, та й умови цьому не сприяють.

Неподалік стіни сидять особливо ревні прибічники юдаїзму. Вони моляться та читають святі книги. Дехто просто обкладений десятками таких книг. Загалом уявити правовірного єврея без книги – неможливо. Ця практика мимоволі викликає повагу. Релігія, яка настільки серйозно ставиться до читання, безсумнівно, має майбутнє.

Будинок на Сіоні

Але повернімося до нашої розповіді. У "пасхальному" сходженні Ісуса, його поступовому наближенні до Голгофи, храм посідає вагоме, але не першочергове місце. Значно важливіші для історії християнства події розгорнулися в мало чим примітному будинку на давній святій горі Сіон. Мова про "сіонську горницю".

Світлиця вважається місцем двох фундаментальних для історії церкви подій. По-перше, тут відбулася Таємна вечеря Христа та його апостолів, котра стала першою євхаристією – таїнством подяки та причастя, котре з апостольських часів практикують традиційні історичні церкви, католицька і православна. По-друге, та сама горниця була місцем зібрання Ісусових учнів у день П'ятидесятниці, коли Святий Дух зійшов на присутніх, перетворивши людське зібрання на нову боголюдську спільноту – Христову церкву.

Споруда на Сіоні вартує уваги ще й тому, що на першому її поверсі розташована гробниця легендарного біблійного царя Давида. До неї можна підійти та навіть торкнутися рукою – але тільки чоловікам і, само собою, в кіпах.

Сіонська світлиця не є автентичною будівлею. Теперішня споруда родом з епохи хрестоносців. Це помітно по архітектурних деталях. У різні часи тут була церква та мечеть. Нині будинок належить державі. На першому поверсі біля саркофагу розташовано синагогу. Другий поверх вільний – його відкрито для відвідин християнами-паломниками. Останні люблять тут споживати символічну "трапезу Господню" – ламати хліб і розподіляти його поміж групами прочан.

З Єлеонської гори – на Голгофу

Після Таємної вечері Ісус разом із учнями пішов до саду Гетсиманського. Це помітна відстань від Сіону. Чому не можна було знайти затишне місце ближче, тим більше вночі? Історики це пояснюють тим, що саме на Оливковій горі традиційно розташовувалися паломники з Галилеї. Тими днями їх було чимало, адже наближалося свято Пасхи. Отже, Юда з "силовиками" синедріону добре знав, де слід шукати Ісуса – серед земляків. Задля протистояння котрим, якщо ті спробують захищати Вчителя, й було зібрано чималий озброєний підрозділ.

Згадку про події тієї ночі втілює "церква всіх націй". Поруч із нею впорядковано й Гетисиманський сад – так, як його уявляють уже в наш час. Звісно, два тисячоліття тому він не був таким охайним, доглянутим і розкресленим геометрично рівними доріжками. Не факт, що важка молитва Ісуса та поцілунок Юди сталися саме тут, а не десь кілька десятків-сотень метрів убік. Але це також реалії сьогоднішнього Єрусалиму – абсолютна більшість пам'яток у ньому умовна. Тобто втілює переважно духовний зміст того чи іншого епізоду, а не достеменну історичну правду про його географію. Втім, це не має принципового значення для самих християн. Чи слабне віра в Бога від суперечок фахівців-археологів про те, чи саме тут, чи на 20 метрів лівіше міг стояти Ісус в той чи інший момент? Ні, бо головне – в іншому.

Із цим розумінням варто ступати на дорогу хресних страждань Спасителя. Вона веде від колишньої преторії, де відбувався суд Понтія Пілата над Ісусом, до місця страти. Вулиця має назву Via Dolorosa – Шлях Скорботи. Повторення маршруту двотисячолітньої давнини дуже умовне – розташування вулиць і будинків у місті за цей час, зрозуміло, неодноразово змінювалося. Однак це сходження на Голгофу серед суєтності торгівельних рядів східного міста може дати багато думок і переживань. Як тоді, так і тепер світ живе за власними законами, не надто звертаючи увагу на переживання та трагедію конкретної людини. Навіть до учасників процесії з хрестом можуть звертатися продавці з пропозицією зазирнути до лавки. Якісь діти з'ясовуватимуть стосунки, кидаючи одне в одного пластикові пляшки з водою. Правовірний єврей пройде повз, демонстративно затуливши вуха, аби не осквернити свій слух співом християнської молитви. А позаду може підкрастися і раптово посигналити машина, котра невідомо яким дивом втискується у вузькі вулички тутешніх пагорбів.

Храм Гробу Господнього

Кінцевою точкою маршруту є найголовніша християнська святиня Єрусалиму. Західна християнська традиція називає її Храмом Гробу Господнього, східна – церквою Воскресіння Христового. Це великий за розмірами храм, який неможливо охопити зором увесь – ані зсередини, ані ззовні. Знадвору він щільно оточений іншими спорудами. А сам має кілька рівнів і окремих частин, до яких треба діставатися, наче в лабіринті.

І все ж, основні його "точки" розташовані дуже щільно. Голгофа, плита помазання та печера погребіння – на приголомшливо близькій відстані одне від одного. Занадто буде навіть сказати "кілька десятків метрів". Кілька кроків – ось як це сприймається реально. З огляду на такі відстані, легко розумієш, наскільки поспішали з похованням Йосиф і Никодим, аби встигнути до заходу сонця. І як провіденційно сталося, що місце смерті та воскресіння Ісусового врешті помістилися під одним дахом, зливаючись в одну, а не дві окремі події.

Голгофа досі є горою. Чи то пак скелею. Навіть у межах храму на неї слід піднятися. Зараз це легко зробити вузенькими сходами на другий поверх. Де, вистоявши певну чергу, можна прикластися до шанованого місця розташування хреста Господнього.

Плита помазання лежить майже на вході до храму, у притворі між залом з Гробом Господнім та сходами на Голгофу. Місце поховання Христа – в центрі великої нави. Над давньою печерою вже зведено каплицю – кувуклію. До неї майже завжди стоїть черга. Аби потрапити всередину чекати доводиться від п'яти хвилин до кількох годин. Перебувати в печері довго не дозволяють, але й тих півхвилини-хвилини цілком вистачає для дотику до місця, де було покладено загорнуте в плащаницю тіло, і звідки, як вірять християни, почалася історія Христового воскресіння. Ті лічені миті в кувуклії викарбовуються в пам'яті на все життя як одні з найважливіших миттєвостей у ньому. Хочеться побажати кожному християнинові знайти можливість бодай раз побувати в Єрусалимі та потрапити в це місце.

Загалом храм Воскресіння лишає цікаве враження. Він надзвичайно гамірний, нетиповий для українських уявлень про стандарти поведінки в церкві. Тут повно дуже різної публіки – прочан і просто туристів з усього світу, священиків різних конфесій, озброєної охорони. Богослужіння можуть одночасно звершувати православні греки, католики, вірмени та інші стародавні церкви, котрим належить бодай квадратний метр десь на території храму. Співи, вигуки, фотоспалахи, розповіді екскурсоводів різними мовами – так щоденно звучить цей храм. Але при всьому тому відчувається фантастична присутність чогось більшого, важливішого. Що охоплює та з легкістю долає всю зовнішню суєтність. І дає відчуття справжньої тиші – не фізичної, зовнішньої відсутності звуків, а внутрішнього молитовного спокою, котрий не здатні потурбувати сторонні обставини.

Вогонь воскресіння

Храм Гробу Господнього в епіцентрі уваги світу один день на рік. Це – Велика субота. День, коли в Єрусалимі збираються тисячі прочан, аби відсвяткувати православну Пасху, а телеканали в реальному часі транслюють сходження благодатного вогню.

Існують різні думки про походження цього явища. Навіть серед християн є як прихильники шанування вогню як чуда Божого, так і переконані скептики. Одні говорять про надприродне походження благодатного вогню, пряму Божу дію, відсутність якої буде ознакою наближення кінця світу. Інші кажуть про непотрібність цього явища для справи спасіння, про недоречний культ простого обряду запалення "пасхального світла", про можливе шахрайство у способі отримання вогню.

Хай там як, а паломники займають місця у храмі ще напередодні. Потрапити всередину в суботу майже нереально. Хоч спритні араби примудряються провести охочих в обмін на сотню-дві вічнозелених одиниць. Атмосферу доповнюють і колоритні делегації з різних конфесій, і місцеві православні "ультрас" – арабська християнська молодь, котра поводиться у храмі, наче футбольні фанати на трибунах стадіону. Єрусалимський патріарх входить у кувуклію, і звідти за певний час передає вогонь назовні. Лічені хвилини – і свічки палають у всьому храмі. Б'ють дзвони. І віряни вже починають радісно вітати один одного "Христос воскрес!". Ця новина, як і останні понад дві тисячі років, уперше лунає в Єрусалимі – і вже звідти поширюється світом, повторюючись багато разів на святкових богослужіннях великодньої ночі. Врешті, це все можна побачити на відео чи навіть спробувати пережити вживу.

Єрусалимська Пасха особлива. Хай яким може бути ставлення до природи вогню Великої суботи, хай скільки є обґрунтованих сумнівів у автентичності багатьох пам'яток – а все ж вона ладна зробити головне: збудити навіть у найчерствішому серці вогонь віри. Про який можна говорити багато розумних слів, але природу котрого можна лише пережити в особистій зустрічі з Богом.

Наприклад, у місті, котре є унікальним і по праву вважається духовною столицею світу. Бо є священним одночасно для трьох світових релігій – ісламу, християнства та юдаїзму. В Єрусалимі.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook и стежте за оновленнями розділу!