Колишні

Приятеля кинула дівчина. Вірніше, не кинула – пішла від нього, проте спілкуватись не припинила – щось вони там разом брали в кредит, за щось вона там платила, щось він їй тепер намагається повернути. Хоча повертати особливо немає з чого.

Найгірша ситуація – мало того, що їм довелося пройти через звичний у подібних випадках обряд сварок, з'ясовувань стосунків, взаємних образ та претензій, так вони ще й змушені після цього далі спілкуватись. Регулярно.

З подальшим узгодженням деталей та визначенням позицій. З подальшими маневрами та психологічними кризами. З тривалою взаємною недовірою, що невблаганно перетворюється на ненависть.

Він, звісно, переживає. П'є. Він і до цього, щоправда, пив, тож зовні майже нічого й не змінилось. Просто тепер вживання алкоголю є для нього вмотивованим і внутрішньо виправданим. Ну, але мова не про це. Мова про завершення стосунків.

Я спочатку намагався було його підтримувати, говорив як це добре, що вони, зрештою, розбіглись, давно слід було це зробити, - говорив, - до цього так чи інакше все йшло! А ось дивлюсь, як він потерпає від усієї цієї двозначності, від невизначеності ситуації, від неможливості кінцево цього всього позбутись, і навіть не знаю, що сказати.

Можливо справді, краще було їм лишатись разом, разом мучитись, разом рятуватись. Все ж спокійніше за теперішній підвішений стан, коли не можна ні остаточно розійтись, ні повернути все назад.

Іноді починаєш шкодувати за проблемами, що вирішились. Особливо коли стикаєшся з проблемами, що виникли натомість.

Розриваючи стосунки, ти так чи інакше чогось набуваєш. Необхідної тобі свободи дій, варіантів вибору, шляхів відступу, врешті-решт. Але разом із тим втрачаєш ти чи не більше.

Втрачаєш частину спільного досвіду, втрачаєш частину прожитого життя, яке тепер не можеш контролювати, оскільки все, що з вами було, перестає належати вам разом, починає належати кожному з вас окремо. І ось цей розлам, оголеність і незахищеність минулого часто переживаються найдовше.

Чорт із ними – з любов'ю та ніжністю. Любові в цьому світі стільки, що її стане на всіх. Запасів ніжності напевне вистачить ще й нашим дітям. А ось пам'яті могло б бути куди менше. Куди менше могло б бути спогадів, прив'язаності до минулого, залежності від нього.

Ти раптом опиняєшся сам на сам із необхідністю тримати при собі всю інформацію й всі одкровення, які раніше видавалися такими важливими, всі спільні відкриття та взаємні прозріння, на яких вибудовувалися ваші стосунки, всі таємниці й секрети, котрі належали вам обом і котрі незрозуміло тепер як ділити.

Адже справді – ти ж не можеш викинути з голови всі ті файли, котрі тепер виявилися недоречними, ти ж не зможеш розсортувати події минулого так, щоби залишити при собі лише позитивні емоції й конструктивні ідеї.

Очевидно, що з тобою залишається стільки зайвого, стільки болючого, стільки прикрого, але все одно рідного й близького, і воно так обтяжує, так заважає рухатися вперед, так отруює свідомість і обмежує радість, що мимоволі думаєш – чи варто було все це починати, хай би тривало собі як тривало, хай би рухалося своїм шляхом.

Не довелося б відмовлятися від сказаного й зробленого, не довелося б соромитися власної відвертості й засліпленості, не потрібно було б виносити з дому все це сміття.

Найкраще, звісно, було б обійтися без розривів і розбігань, без завершення стосунків та розподілу майна. Хоча справа ж не в майні. Справа в любові. Всім досяжній. Нікому не потрібній.

Сергій Жадан