Намотуючи кола

Я хотів би зустріти старість на стадіоні. Себто, не на трибуні, а десь на біговій доріжці, намотуючи кола, ніби тікаючи від голодних псів щоденної втоми, що ціляться гострими жовтими зубами тобі в кросівки. Я хотів би топтати грунт чи асфальт доріжок, мало зважаючи на легкоатлетів, що будуть займатися тут таки своїми вправами, не помічаючи більш молодих бігунів, що легко оминатимуть мене, біжучи за примарними й приватними результатами.

Мені подобаються люди, які щодня пробігають свої кілометри, подобається їхнє бажання не здаватися, не зупинятися, рватися уперед, крізь спеку й дощ, доводячи самому собі своє право бігти вперед, коли цілком нормальним і зрозумілим було б зупинитися й завмерти на місці. Я хотів би пізнавати давніх знайомих, з котрими доводиться бігати щодня, хотів би долати власну нехіть і лінь, напружувати м'язи, зціплювати зуби, прискорюватися й тримати темп, з тим щоби на фінішній прямій щоразу відчувати цей солодкий запах радості досягнення, забігання до неможливого, туди, звідки нас завжди намагаються вигнати.

Мені здається, в старості у всіх нас не так багато приводів для самоповаги та можливостей для самовдосконалення. Мені здається, що з часом ми просто погоджуємося з тим, що більшість речей просто не повернеш, що все зникає й розчиняється в минулому, і нам лишаються лише наші слабкості й розчарування. Можливо саме тому я завжди з розумінням ставився до старих джоггерів, котрі вперто вибігають щоранку на стадіони, маючи за спиною всі свої спогади, образи, втрати. Я знаю, куди вони всі біжать – вони доганяють власні тіні, вони бояться втратити самих себе, і доки тривають їхні забіги, у всіх них зберігаються непогані шанси лишатися з собою в рівновазі.

Я бігаю все своє життя. З перервами та паузами. Бігаю стадіонами й парками, вулицями й шосейними дорогами. Іноді роблю це з радістю, іноді примушую себе шнурувати кросівки й виходити з дому. Часто обламують і нікуди не виходжу, відкладаю цю нікому не потрібну затію на невизначений термін, довго заспокоюю себе, що нічого страшного, відновлюся, поверну колишню форму, зрештою, одного ранку все одно не витримую й вибігаю. Мені подобається рухатися вперед без жодних видимих підстав, без жодної конкретної необхідності, просто з усвідомлення того, що біжучи, я долаю якісь невидимі перепони, доєднуюсь до великого руху вперед, біжу слідом за темними рухливими постатями, що розчиняються в ранковому повітрі. Людство вигадало безліч безглуздих речей, що не приносять жодної видимої користі. Можливо, біг – найбільш прекрасна з них. Ясна річ, я ніколи не зважав на всі ці розповіді про здоровий дух і гартоване тіло. Я просто біг, оскільки мені подобається знаходитися на стадіоні, подобається знаходитися по цей бік, на активному й сонячному боці вересневого ранку, там, де пробуджені зі сну легені прокачують свіже повітря, й перемотана трава в штрафних майданчиках світиться й щедро пахне осінню.Тому що бігати у вересні – це особливе заняття, це можливість подолати час і вбігти бодай на мить в рештки літнього простору, в тепло й сонячну знемогу. Бо доки не побіжиш, не відчуєш як зникає ранкова застиглість і кров прогрівається в розміреному русі. Доки не побіжиш, не побачиш, як небо пливе над парком, і тепла в ньому стає все менше, а вологи й прохолоди все більше. Доки не побіжиш, нізащо не зрозумієш, як багато вже пробіг, скільки кіл залишив по собі, і як невблаганно зменшується їхня кількість попереду. Біг по колу, без жодної мети та жодних пояснень – гідне заняття для чоловіків, які знають усе про свої набутки та бажання, про свої втрати й перемоги. Доки стоятиму на ногах, я буду бігти разом із ними, вірячи, що наші шанси прийти на фініш першими не такі вже й погані.

Звісно ж, все тримається на спогадах і таємницях. Скажімо, ті короткі вересневі вечори, які закінчувалися перетіканням червоних повітряних мас, що заливали своїм вогнем дахи й ліхтарі. Я обіцяв їй показати стадіон, на якому ми грали, і вона йшла за мною, обережно перелазячи через огорожу й спускаючись розбитими трибунами. І стільки вогню було в осінньому небі, що можна було стояти під ним і довго грітися, і вона стояла посеред футбольного поля, і справді грілася, підіймаючи вгору обличчя. Хоча шкіра її все одно була свіжа й холодна, ніби вона щойно вийшла з ріки й ніяк не могла знайти свого одягу.