Після Саддама Федоровича
На перший погляд, Ірак і Україна – дуже різні країни, і бойові дії в них не мають нічого спільного. Але не все так однозначно.
Останнім тижнем тривожні новини з Іраку, де бойовики з "Ісламської держави Іраку та Сирії (Леванту)" захопили значні терени, взявши під контроль друге за розміром іракське місто Мосул, трохи потіснили на світових телеекранах вісті з фронтів на сході України, де також спостерігається загострення.
На перший погляд, Ірак і Україна – дуже різні країни, і бойові дії в них не мають нічого спільного. Але не все так однозначно.
Річ у тім, що Ірак все ще перебуває у постсаддамівській епосі, а Україна лише недавно через революцію позбулася свого авторитарія – Віктора Януковича. Стиль правління Саддама Хусейна та четвертого президента України в чомусь подібні: "силова" політика, авторитаризм, корупція, клановість, сімейність. Навіть трайбалізм – ставка на одноплемінників-сунітів і вихідців з Тікріта у Саддама Хусейна, і на донецьких загалом та вихідців з Єнакієво зокрема у Віктора Федоровича. Ну а головна подібність Іраку Хусейна та України Януковича – меншість "рулить" більшістю, при чому так, ніби влада далась їм із неба й на віки!
Подібність ситуації ще й у тому, що після падіння авторитарного правителя країна потрапляє в певний хаос. І тоді на поверхню виходять злість і прагнення реваншу з боку тих, кого авторитарій утискав. У випадку суніта Саддама Хусейна – це, насамперед, шиїти, які становлять більшість населення Іраку, котрі ось вже десять років як фактично монополізували владу. Звичайно, у вищому керівництві країни є і суніти, і курди, але уряд аль-Маліки – є, передусім, урядом спраглих до влади і довгий час гноблених Саддамом шиїтів.
Так само і в українському випадку: нині у владі є недопредставленість Донбасу, а одним із перших актів парламенту після перемоги Майдану був відновлений закон про мови, який підняв статус гнобленої за Януковича української мови, що дратувало україномовне населення країни.
Треба зауважити, що пересічні суніти за Саддама, як і прості мешканці Донбасу за Януковича, не купались в молоці – нелегкі будні і порівняна бідність, однак було відчуття, що "наш" править! І ось наступає перелом, і суніти та донецькі усуваються від влади. Наступає свято вчорашніх гноблених – шиїтів та недонецьких. Суніти і донецькі відчувають свою ніби другорядність, скомпрометованість, непотрібність.
Тут на авансцену виходять прагнення помсти і відокремлення, ізоляції. Бойовики-суніти створюють "Ісламську державу Іраку і Сирії", а сепаратисти Донбасу – самопроголошені "ДНР" і "ЛНР". І в Іраку, і в Україні на перші ролі виходять екстремісти-радикали – ісламісти в Іраку і терористи на Донбасі. Починається гра без правил із максимальною жорстокістю. Є прагнення вдарити в саме серце – як то збити літак з майже півсотнею українських вояків в Луганську та погрози ісламістів в Іраку знищити всі найбільші шиїтські святині Кербали.
Як і в українському, так і в іракському випадку впливові зарубіжні гравці не стоять осторонь. Сунітів підтримує фінансово й зброєю Саудівська Аравія, а сепаратистів на Донбасі – Росія. За шиїтським урядом у Багдаді стоїть Іран, а новий уряд України активно підтримується Європою. Цікаво, що США стоять на боці й уряду в Багдаді, й уряду в Києві.
Головний же урок української та іракської криз полягає в тому, що треба вміти простягати руку переможеним, не добивати лежачого, не можна створювати – через прагнення реваншу – ворогів і виключати з державних процесів значну частину населення лише тому, що ці люди живуть на певній території, говорять іншою мовою, сповідують інакшу релігію чи їхній представник безроздільно керував країною, як йому заманеться.
Перші кроки нового українського президента (мирний план для Донбасу, обіцянка не утискати російську мову, звернення до Сходу країни російською під час інавгурації, обіцянка здійснити першу поїздку саме на Донбас, заяви про ненав'язування волі Києва і потребу децентралізації) вселяють надію, що Україна рано чи пізно, але подолає свою кризу. Бо в Іраку пішли іншим шляхом, і тепер, здається, там "цей дощ надовго"...
Ростислав Хотин, Радіо Свобода