Чеський рахунок

Я дуже добре пам'ятаю той день в середині серпня 1968 року, коли совєтські танки їхали через Івано-Франківськ у напрямку Чехословаччини. Вони їхали через усе місто з жахливим гуркотом і з відкритими люками, з яких виглядали солдати. Люди, скупчившись на тротуарах, заніміли, сковані жахом. Проте то тут, то там лунали оплески. Кілька пенсіонерів намагалися вітати ці танки і щось навіть вигукували, але слова їхні тонули у гуркоті.

Цей серпень став не тільки кінцем Празької весни, але й кінцем відлиги в Україні. Почалися репресії, переслідування інакомислячих, посилилася цензура, багато книг і їхніх авторів заборонили. І це стосувалося не тільки якихось надто вільнодумних творів, це стосувалося також нашої історії і літературної спадщини.

Навесні 1973 року мене вперше викликали у КГБ і попередили, що я можу й не отримати вищої освіти, якщо буду дозволяти собі націоналістичні висловлювання. Під час випускних екзаменів чекісти спробували тиснути на викладачів, щоб вони мене завалили на іспитах, але викладачі не піддалися.

І хоча в Україні панувала цензура, але на книги і журнали, видані в країнах соціалістичного табору, вона не розповсюджувалася. Тому завдяки таким журналам як польська "Literatura na swiecie" і чеська "Svetova Literatura" ми могли познайомитися з модерною літературою Заходу. У "SL" у 1966-68 роках окремі номери були присвячені сюрреалістам, дадаїстам, тут були опубліковані автори, яких в СРСР навіть згадувати заборонялося, наприклад, Фредерік Форсайт або Ян Флемінґ. Але у бібліотеках ці журнали можна було вільно читати. В тому числі і книги тих авторів, які були вилучені з бібліотек Чехословаччини і заборонені в СРСР.

Польською і чеською я читав з дитинства. На літо мене вивозили у село Підлісне на Кременеччині, де жила мамина родина, і там у 50-60-тих роках в селах ще можна було зустріти чехів, які не виїхали. Моя бабця товаришувала з однією старенькою чешкою, в якої я став позичати чеські ще довоєнні книги. То була, звісно ж, дитяча й пригодницька література. Чешка радо помагала мені на початках, а я не без задоволення бігав до неї у гості, бо де б я іще міг поласувати такими смачними кнедликами!

Минулого тижня чеські письменники Ігор Малієвський і Яро Рудіш організували в празькому театрі "Archa" два вечори, присвячені Україні. Зали були переповнені, а публіка неймовірно зичлива. Промовляючи зі сцени українською мовою, я був здивований жвавою реакцію залу і думав, що тут багато українців. Але помилився – українців було не більше десяти відсотків. Отже, чехи розуміли українську.

У нас не так багато друзів у світі, щоб не шанувати їх і не наближати до себе

На вечорі демонстрували фотографії з Майдану, які привіз чеський фотограф, лунали автентичні українські пісні з Центральної України у виконанні гурту "Міланош" (всі учасники там чехи і словаки) і розливалися п'янливі запахи галицького борщу, який варив я простісінько на сцені як ілюстрацію до своєї книжки "Галицька кухня". Можна лише уявити, які заколупи б чекали мене на сцені українського театру від пожежників та інших товаришів.

А по закінченні вечора борщем частували усіх присутніх.

Я недаремно почав зі згадки про 1968 рік. Чехи, на відміну від їхнього прем'єр-міністра, не забули тих подій і пам'ятають про них, навіть якщо народилися пізніше. Тому з тривогою стежать за подіями в Україні.

Ігор Малієвський у Карлових Варах, де повно російських грошовитих лантухів, чіпляв плакати з зображенням Путіна і написом: "Освободили Славянск, освободим и Карлови Вары!"

Довго ці плакати не висіли, бо обурені буржуї їх систематично зривали. Найдовше такий плакат провисів на російському консуляті – на диво, туди росіяни рідко потикалися.

Чехи разом з поляками і литовцями належать до наших симпатиків. В історичному минулому ми можемо бути лише вдячними чехам за те, що вони, володіючи у міжвоєнний період Закарпаттям, намагалися розвинути його економічно, дбали про ширення української освіти, преси й книговидання. Чимало українських емігрантів та галичан отримало від президента Яна Масарика стипендії для навчання у вищих навчальних закладах.

Минулого тижня саме про це згадав Андрій Любка в газеті "День": "за коротке міжвоєнне двадцятиріччя демократична масариківська Чехословаччина зробила для Закарпаття більше, ніж Будапешт за тисячу років: прокладено бруковані вулиці, збудовано сучасні адміністративні споруди, мости, електрифіковано населені пункти, побудовано чимало лікарень, шкіл, електростанцій, театр... Але головне: дозволено вільно послуговуватися і вчитися рідною мовою, створювати "Просвіти" і свої політичні партії, мати українців у місцевій владі та українських представників у парламенті. Саме на цьому демократичному і вільному ґрунті й виросла потім "Карпатська Україна".

А зараз бібліотека "Kramerius" виставила у вільний доступ усю українську закарпатську періодику міжвоєнного періоду. Тобто ці часописи можна вільно стягувати. Порівняйте це зі жлобізмом Національної бібліотеки імені Вернадського, де відцифровані видання можна лише гортати в незручному форматі.

Ці мої роздуми – не що інше, як спроба висловити вдячність чехам за їхнє розуміння наших проблем і за їхні віддавна щирі симпатії до українців. У нас не так багато друзів у світі, щоб не шанувати їх і не наближати до себе. Тому варто нашим телеканалам нарешті звернути свої погляди на чеські й польські фільми і серіали, на мультфільми і документалістику. Там дуже багато цікавого і повчального на відміну від серіалів про "русскую жизнь".

Друзів час пізнавати глибше.