Як бандерівці Крим захопили

Росію треба вивчати, досліджувати і препарувати, як ми у школі препарували жаб. Це дуже захопливе заняття – проникати вглиб її єства і вишпортувати звідти щось, що може згодом згодитися у боротьбі з нею.

І тут я признаюся в тяжкому гріху – інколи я дивлюся ворожі фільми. Ні, не так. Треба бути чесним з собою: я дивлюся російські фільми. Наголошую: інколи. І дивлюся їх у запису, маючи змогу прокручувати, вилущуючи лише те, що для мене найцікавіше.

Навіщо мені це? А от, знаєте, якби я керував СБУ, то обов'язково організував би відділ, який би проглядав російські фільми та читав російські тріллери. З тих фільмів можна довідатися, до якого рівня маразму скотився пересічний росіянин.

Ні, не той, який буде дивитися "Лефіафана" чи "Дурня" і дискутувати, наскільки там усе правдиво. А той, що живе десь у глибинці і мислить приблизно так, як Наталья Шабанова, "жительница поселка Воронцовка": "То, что Украина разорилася – вот из-за этого пошло. А мы им помогаем. Как бы в убыток же нам идет. А им то нормально!.. Вон тут новости показывали. Где это видано: у них война прошла, у них дети в детском саду едят гречу и вот такую большую котлету, а наши гречка что такое и не знают – ее толком не дают, потому что она дорогая. Потому что мы Украине все свое отдаем. Мы уже ни чуда не ждем, ни деда Мороза не ждем. Ни во что не верим. У нас все надежды уже сгорели".

Зараз те, ким є для росіян українці, можна дослідити саме за фільмами. Ми звертаємо увагу на якісь там блокбастери, а в Росії виробляють і чимало кічу, а простіше сказати кіносміття, яке адресоване винятково для домашнього вжитку, але зате запрограмоване на пробудження ненависті до сусіда-інородця.

Чи міг я обминути увагою фільм з такою промовистою назвою, як "Русский характер"? Фільм було знято нашвидкуруч уже після анексії Криму. Фільм настільки ідіотичний і фантазійний, що починаєш запідозрювати велику російську націю не тільки в агресивності, але й у безпросвітній тупості.

Події літа 2013-го року. Герой фільму, військовий, колишній кримчанин, їде з Петербурга до Криму на відпочинок. І ось уже в Сімферополі на вокзалі перший шок: ми чуємо українську мову. Правда, специфічну. Герой питає, коли буде потяг до Андрєєвки, а жінка каже, що він щойно відійшов і "тепер, хлопчік, тільки до ніччю буде".

Цей хлопчік, з дозволу сказати, чоловік років 40. Але не дивуйтеся, до нього й надалі саме так звертаються. Таксисти смалять теж українською. Причому вимагають: "только своі рублі нє суй, а нормальниє гроші давай – 150 грівен".

Не доїхавши до села, таксист висаджує героя і нізащо не хоче їхати далі. Той іде пішки. Але дорогу йому перекриває бандит: "Заблукав, хлопчє? " Герой відповідає російською.

"О, дивись – москаль!" – радіє бандит. Другий бандит гукає з бусика: "Сюди! Підходимо!" Але третій усіх заспокоює, бо якийсь Ващук на них чекає, і вони їдуть геть.

Відтак герой зустрічається з родичами і чує, що це вже не той Крим, який він пам'ятає. Точніше Крим той, але люди інші. Всі звідси тікають, банди керують, людей гноблять. Та й не які-небудь банди, а бандерівці!

Так-так, саме бандерівці захопили Крим, від яких Росія його й визволила. Тобто кримчанам цей фільм дивитися – тільки животи надривати, а мільйони і мільйони росіян, які ніколи в Криму не були, з задоволенням сприймуть цю талановиту пропаганду.

Скільки разів я був у Криму, то не чув стільки української мови, як у цьому фільмі. Тобто я її взагалі ніколи не чув. А тут, коли бандити б'ють якогось відвідувача в кафе, то кажуть: "Мовчи, пан", або: "Сипнишся – мазги вишибу". Себто, якщо "дьорнішся", пояснюють нам субтитри.

Псевдоукраїнських перлин тут багато: "дядьку, лиш дивитесь", "цей безпреділ вже до чортиків надоїв", "ну, добрє" і т. д.

Або ось звертається герой у міліцію, а міліція йому: "Шо треба?" А коли герой продовжує розмовляти російською, міліціонер обурюється: "А шо? Нашої мови не знаєш?"

"А шо? – відказує герой. – С русскім язиком здєсь какая-то проблєма? "

Мєнт просить паспорт і: "А-а, москалик! То-то такий борзий! А ти чого сюди приїхав? Ти хто такий? Ти ніхто і прав у тебе нема. Хочеш сісти? То я посажу. Я зараз тобі наркоту знайду і до камери посажу. І ти будеш парашу там нюхати і чоботи мені лизати. Ти поняв мене?"

Ну і тут рускій дух врешті не витримує і хапає бандерівського мєнта за носа. На підмогу підбігають інші мєнти і гамселять героя. Аж поки начальство не каже "Досить!".

І начальник цей – друг дитинства. От він і пояснює герою: "хватить тут москалям командувать, самі всьо рєшать будєм".

Далі герой цілком справедливо намагається з'ясувати у родичів: "ХХІ-вий вєк на дворє. Откуда взялісь еті бендеровци? "

"Да обикновєнние бандіти. За дєньгі работают, за наркоту. А прікриваются ідєологієй. Говорят, что Крим – ето наша земля, украінская. А вас здесь нє стояло. А єсли самі нє уєдєтє, ми вас скоро рєзать начньом".

"Крим всєгда наш бил", – заперечує герой.

Оскільки одного ворога, бандерівців, мало, то не обійшлося і без піндосів. Селище бандити пресують, бо якомусь американцю воно сподобалося. От він хоче, щоб усіх людей звідси виселити, а на місці селища збудувати готель. А що простий собі грошовитий американець – це для російської глибинки на один зуб, то в діло йде ще й ЦРУ, тобто американець спеціалізується "на падривной дєятєльності".

І, власне, він платить гроші бандерівцям Влащука. А що ідея з готелем – це теж щось мало вражаюче, то далі з'ясовується, що "штати намєрени дєстабілізіровать обстановку в рєгіонє", а севастопольська "воєнбаза здесь ім, как бельмо на глазу". Мовляв, хочуть самі тут базу отримати.

Врешті герой їде на військову базу і просить допомоги: "Там пачті вєсь пасьолок русскій, іх убівают". Дивно, як швидко українці перетворилися на рускіх". Мабуть, це були україномовні рускіє.

Командир бази жаліється, що не може допомогти, бо це ж "другая страна, вот єслі б ми билі в Расіі, єслі б ми билі дома".

В цьому місці можна голосно розреготатися, згадавши про недавні банди, які тероризували населення Кубані і Ставропілля. Це тривало роками, і ніхто нічого подіяти не міг, хоч вони й "билі дома". А тим часом у Криму нічого схожого й близько не було.

Закінчується фільм гепі-ендом: герой піднімає народ на повстання проти "бендеровців". Рефреном звучить фраза: "Єсть такая профєсія – родіну защіщать". Повстанцям на допомогу приходить російський спецназ.

І фінал апофеозу маразму. Герой дивиться російські новини, де показують зимовий майдан. Але дивиться він це в серпні, коли довкола виноград і зелене листя.

Потім до героя приїжджає син і каже, що йому тут усе набагато більше подобається, ніж у Туреччині. Бо "всє здєсь па рускі гаварят".

Оце так! Цілий фільм ми чули бандерівську мову, а тут раптом уже всі па рускі?

Ну, ви зрозуміли, чим годують русскій мір. Бо ми якось більше підозрювали вплив новин, але русскій характер він такий: іде цілим фронтом. Фільмами, серіалами, книжками, попсою і московським патріархатом.

І от знаєте: я б оцей фільм обов'язково показав на українському телебаченні. Тільки хто ж нам таку маячню, з якої самі росіяни лаха деруть, продасть?