Холодна весна

Все, що нині відбувається – війна. Все, що відбувається в Нацбанку, в Мінфіні, в парламенті – війна. Все, що проговорюється на ток-шоу – війна. Навіть коли говорять про дієтичне харчування – все одно війна. Особливо, коли говорять про дієтичне харчування. І розмови про реформи – війна. Хоча б тому, що все обмежується лише розмовами. І розмови про люстрацію – так само. І коли Іллічів валять – війна. І коли далі дивляться російські новини про українську війну – війна. І коли тобі про неї нагадують. І коли роблять усе можливе, аби ти її не помічав. Адже від того, що ти її не помічаєш, що ти забуваєш про неї – вона зовсім не закінчується, триває далі, забирає нові життя.

Про війну не можна забувати. Про війну забувати неправильно, нечесно.

Про війну не можна забувати. Про війну забувати неправильно, нечесно. Адже забуваєш у цьому випадку не про політиків, не про генералів, не про якийсь ефемерний, безликий і безадресний негатив – забуваєш про цілком конкретних людей, тих, із ким колись міг перетинатись, тих, із ким колись перетнутися ще випаде. Забуваєш про військових, які, на відміну від тебе, знаходяться там – хто з власної волі, хто просто виконуючи свій обов'язок (як це пафосно не звучить), забуваєш про цивільних, які заслуговують на цю війну не більше за тебе, забуваєш про дітей, забуваєш про дорослих, забуваєш, що твоя країна це не лише те, що видно з твого вікна. Тим більше – тобі завжди про неї, про війну, нагадають. До того ж, спробують нагадати так, аби налякати тебе, аби позбавити тебе твого спокою, твоєї впевненості, твоєї надії. З тобою наляканим можна робити будь-що – маючи страх, маючи ненависть, ти щонайменше відповідаєш за свої дії, щонайменше здатен думати головою й відчувати серцем. Зі своєю головою і своїм серцем ти нікому не потрібен. Потрібен твій страх, твоя агресія, себто, твоя безпорадність, беззахисність.

І всі ці смерті, які нині відбуваються в Києві, всі ці самогубства та розстріли, кривава "чистка колишніх" - теж війна. Ясна річ, що війна. Ти не маєш до цього жодного стосунку, ти давно забув усі ці прізвища й ніколи не хотів би їх згадувати. Але тобі все одно нагадають. Все одно спробують втягнути тебе в цей вир, наповнений кров'ю та смертю. Мовляв, дай волю своїй злобі, своїй ненависті, своїй жовчі. Скажи щось, прокоментуй, відреагуй на смерть. Можеш боятися чи зловтішатися, можеш розводитись про справедливість та кару небесну – так чи інакше тебе не лишають у спокої, так само, як не лишають у спокої всіх нас, цілу країну, далі її ламаючи, далі розхитуючи, далі лякаючи й полохаючи.

Мутні часи, невеселі обставини, смерті стає все більше, все химернішими стають її дії, все несподіванішими адреси, за якими вона приходить. Приходить, лишаючи відкритим питанням – хто буде наступним, коли, в який спосіб. Хто здійснить наступне самогубство, хто стане наступною "жертвою режиму", чи вдасться цей човен розхитати до того стану, аби він надійно й незворотно пішов на дно? Яку хвилю ненависті чи злорадства викличе наступна мішень, як далеко в ці сутінки ми всі зайдемо після чергового пострілу?

Я зовсім не намагаюсь видаватись більшим гуманістом, аніж є. Зовсім не хочу западати в демагогію з приводу того, що про мертвих або добре, або ніяк. Просто війна, як я її розумію, потребує витримки та здорового глузду не менше, аніж відваги та запеклості. Відсутність відваги можна компенсувати совістю й почуттям обов'язку. А ось чим компенсуєш відсутність здорового глузду? Дивлячись на смерть, думаєш, передусім, про загиблих. Хоча не менш важливо думати про живих.