Ластівка восени

Я думав, чому так звана масова література в Україні не є масовою? Взяти того ж-таки Андрія Кокотюху. Його новий роман "Таємне джерело" написано в кращих традиціях детективного жанру. Там є сюжет, інтрига, герої.

Там є неповторна, геть невідома молодшому поколінню атмосфера радянської глибинки зразка пізної УРСР. Нарешті, там є винахідлива гра, коли детектив ось-ось перетвориться на горор в стилі Кінґа чи фантастику в дусі пізніх Стругацьких, але врешті-решт вивертає на торний шлях класичної бабусі Аґати.

Усе це до того ж замішано на смачному поліському колориті, досі мало задіяному в укрсучліті, хоча ніби напрошується… Словом, якісний продукт. А тепер задамо собі питання: які шанси, що "Таємне джерело" порве ринок?

Попередній твір вищезгаданого автора "Червоний" став безумовною подією для читаючої публіки.

Нагадаю, йшлося про вигаданого ватажка загону УПА, невловимого й невразливого. Враховуючи дражливість теми, яка знову стала важливою та актуальною в зв'язку з пошуками частиною політикуму, перепрошую за мимовільний каламбур, "червоних під ліжком" (цього разу, звісно, "фашистів") твір був приречений на успіх.

Він його здобув: порівняно з абсолютною більшістю прозових книжок, які виходять у кількості 2 тисяч примірників і тим назавжди обмежуються, "Червоного" додруковували кілька разів, сукупний наклад сягає 18 тисяч.

А, з іншого боку, чи можна це вважати цифрою, гідною 46-мільйонної країни? Це питання перше. А друге: на що взагалі з літератури є в нас попит? По-перше, суто "жіночий" продукт (без жодної зверхності, як маркетологічний факт): Сімона Вілар, Люко Дашвар, Лада Лузіна.

По-друге, якісь яскраві, але від початку аж ніяк не масові твори: Ліна Костенко, Оксана Забужко, Юрій Винничук. Кожен комерційний успіх у цій групі більш, ніж несподіваний. І вже по-третє ‒ власне гостросюжетні романи: Кокотюха, Шкляр, Роздобудько (подекуди).

Якщо з умовно "жіночою" прозою все зрозуміло, то на протиріччя між другою та третьою групою вказували неодноразово всі, хто так чи так займаються вітчизняним книжковим ринком.

Важко уявити, щоби будь-де в світі Маркес обійшов за продажами Стівена Кінґа ‒ хіба що, суто теоретично, на якийсь час після вдалої екранізації.

Пояснення, вочевидь, слід шукати в примхах книготоргівлі (на цю тему я вправлявся тиждень тому), але, не в останню чергу, також в особливостях аудиторії. Люди, які читають, як уже було сказано, вряди-годи, потребують постійного стимулювання своєї споживацької активності.

Грубо кажучи, "Століттям Якова" Лиса або "Непростими" Прохаська, тим більше "Записками" Костенко можна звабити будь-якого більш-менш освіченого соціалізованого українця, якому розповіли в курилці або на Фейсбуці, що це "must read".

Детективом чи трилером у чистому вигляді може зацікавитися тільки той, для кого таке невинне дозвілля є звичним і більш-менш регулярним.

Як наслідок, якщо від літературного "артгаузу" вимагається якась несподіванка, неочікуваність, жанрова література, навпаки, передбачає пвну очікуваність. Це, власне, входить у поняття жанру (в термінології ХІХ століття) або, якщо хочете, формату (в координатах ХХІ століття).

Звичку треба підживлювати. Успішний американський письменний працює, як той раб на галерах (sorry за асоціації), штампуючи щороку по книжці. Хочеш-не хочеш, є настрій-нема настрою, відвідало натхнення-не відвідало ‒ жени план (до речі, в такому самому режимі, навіть активніше, працює вищезгаданий Кокотюха). Гаразд, там система створювалася століттями.

В сусідній Росії, коли на початку 90-х складався практично з нуля, як і в нас, книжковий ринок, видавці виходили з принципу "одна ластівка весни не робить". Марініна, Дашкова, Платова, Донцова створювалися цілком свідомо, як взаємопов'язані проекти.

Будь-яка одна з них без наявності решти колег за цехом не вистрілила б, принаймні так потужно. Кількість має значення.

Приблизно ту саму думку висловив поет і перекладач Ілля Стронґовський: "Нам треба кілька десятків таких письменників, як Кокотюха. Тоді вичавимо росіян із нашого ринку масової літератури. І з'явиться достатньо гумусу, на якому виростатиме щось серйозніше".

Щодо вичавлювання – то вже питання смаку й радикальності намірів, але посил зрозумілий: ринок треба формувати. Де для цього взяти стільки Кокотюх ‒ питання не таке риторичне, як здається на перший погляд. Їх треба вирощувати, як це робиться в будь-якій країні від Польщі до Швеції.

І мали б цим займатися не безкорисливі меценати з "Коронації слова", а прагматичні видавці, у власних інтересах. Хтось має прорвати зачароване коло. Такі от думки мені навіяв Андрій Кокотюха. А ви кажете…

Юрій Макаров