Ліцензований патріотизм

"Я  люблю Україну" - це єдине, що хотів би сказати міністр культури на всіх телеканалах телебачення після тривалого мовчання у відповідь на намагання культурної громади запросити його до конструктивного діалогу.

Замість стратегії, культурного розвитку, розставлення пріоритетів і навіть без повторення культурної мантри в три рядки, котрі наче поспіхом втулили до Урядової програми.  Замість всього цього – любов. І не просто любов, а ліцензований патріотизм, в концепті котрого Глобус України сприймається не як жарт, а як – сувора і єдино-можлива реальність.

Ніби патріотизмом можна виправдати все: некомпетентність, кумівство, відсутність знань щодо культурного менеджменту і багато чого іншого. І виглядає так, що культурна громада  поперла з незрозумілими вимогами до справжнього ліцензованого патріота, нав'язуючи свою ворожу мультикультурність, небезпечний лібералізм, стратегії розвитку  та бізнес-підходи до управління замість традиційних цінностей, пропаганди, патріотичного виховання та порядкування згаданими новопризначеним Міністром майновими комплексами.

Багато хто  говорить про гуманітарну катастрофу на сході України, можна погоджуватися із цим, можна – заперечувати, але наявність проблеми констатує кожний. В незаконно-анексованому Криму також залишилися українці, кримські татари, котрі потребують гуманітарної підтримки і допомоги, можливо, сильнішої ніж за всі інші роки. Та що там – Схід та Крим, в українських селах нема кому займатися з дітьми, бракує бібліотек, немає книгарень, годі говорити про місцеві театри та музеї, котрі підтримуються силами місцевих дивакуватих ентузіастів.

На тлі того, що відбувається, новопризначений міністр культури, вважає, що віце-прем'єрство з гуманітарних питань – це просто ще одні погони, робити в цій сфері абсолютно нічого не потрібно, тому він може дозволити собі концентруватися на майнових комплексах, пардон, на культурі.

Бо, знову ж таки, за його словами "якби не було Мінкульту, то вся гуманітарна сфера розлізлася б. У тому числі перестала б існувати у вигляді майнових комплексів. Нічого не було б – ні митців, ні місць, де їм працювати і т.д".

Цікаво, якби, наприклад, ліквідувати Міністерство соціальної політики, певне, б припинили своє існування безробітні та пенсіонери? Або якщо ліквідувати Міністерство освіти і науки – миттєво зникли б вчені та студенти? Або якщо анексувати Крим, то немає там більше українців?

А от ідіоти та проститутки в країні є, але спеціального відомства щодо них немає, певне, деяких спеціально навчених людей замаскували та розкидали всіма урядовими структурами.

Можливо, і добре, що гуманітарна політика буде сама по собі, а пан Кириленко сам по собі

Втім, можливо, і добре, що гуманітарна політика буде сама по собі, а пан Кириленко сам по собі, бо його несвоєчасна ініціатива – негайно скасувати дійсно ганебний але такий, що майже ні на що не впливав, Закон про засади мовної державної політики, підпалив п'яти людям, котрі сиділи і чекали, як хтось прийде і продемонструє, що воно таке є: бандерівські репресії? І це в той час, коли російськомовні українці, євреї, поляки, литовці, росіяни нарешті відчули себе єдиною політичною нацією, відчули ту саму любов до України, і стояли пліч-о-пліч на київському майдані.

В'ячеслав Кириленко потрапив до парламенту в 1998 році, тобто вже п'ятнадцятий рік як він причетний до вітчизняного державотворення. В основному це депутатство, але було короткочасове – кілька місяців, віце-прем'єрство (може, тому ця робота  запам'яталася пану Кириленку – як чудові дні, стишені, благосні), також короткочасові міністрування – тоді він цікавився працею та соціальною політикою. І що воно нам дало? Запитає докипливий громадянин.

За весь цей плідний робочий період, якщо оперувати даними офіційного сайту пана Міністра, він причетний до кількох законодавчих ініціатив, а саме: Постанови про відзначення сторіччя Романа Шухевича; проекту Закону України "Про мови" (не ухвалено); проекту Закону України про єдиний соціальний внесок; проекту Закону України про внесення змін до деяких законів України щодо створення сприятливих умов для розвитку національної кінематографії (не ухвалено).

Ну що сказати: або проблем в соціальній та культурній сфері немає або людина не вважала, що законотворення є функціональним обов'язком народного депутата України.

За цей час, наприклад, український письменник Андрій Кокотюха, котрого на думку Міністра, не могло б існувати, якби не існувало профільне міністерство, написав біля 50-ти художніх книжок для дорослих та дітей.  Українські письменники Юрій Андрухович та Оксана  Забужко отримали вагому міжнародну премію "Angelus". Український режисер Мирослав Слабошпицький здобув для українського кінематографа кілька важливих міжнародних відзнак. Український художник Іван Марчук увійшов до  сотні геніїв сучасності. Президент ГО "Форум видавців" Олександра Коваль цього року разом з тими українцями, котрі люблять книгу, відзначила двадцятиріччя  Форуму, та зробила його інтелектуальним майданчиком для вітчизняного та зарубіжного письменництва, філософів, перекладачів, поетів. Броварський Літклуб "Маруся" силами студентів-ентузіастів Дмитра Стретовича, Ольги Гончар, Марії Придьми перетворився на Центр літературної освіти, що організовує лекції, майстер-класи, збурює зацікавленість до української літератури в різних середовищах. …

Звичайно, негарно мірятися любов'ю до України, особливо, якщо в декого є на це ліцензія, але для мене відповідь тут є очевидною.

А ще можна пригадати зворушливий момент участі патріотичного гурту Ґринджо́ли на Євробаченні, нічого, що відправлення на конкурс відбувалося із  процедурними порушеннями, нічого, що виступили поганенько, натомість – із України з любов'ю, саме так. Нічого/нікого не нагадує?

Плюс ще. Я люблю Україну.