Немає нічого
Немовлят тут приносять дракони та єхидни. Померлих тут спускають у порожні шахти, разом із килимами та побутовою технікою.
Сергій Жадан
Цей чоловік ніколи не був в Україні. Так – щось читав, щось чув по радіо, щось дивився в теленовинах. Просто цікавиться східною екзотикою.
Що може бути цікавіше за посттоталітарні суспільні механізми? Особливо, якщо ціле своє життя живеш у нейтральній Швейцарії. "Я прочитав твою книгу, - сказав він мені, - "Ворошиловград".
Ти там описуєш таку дивну територію, якої нібито й немає. До того ж місто, що там описується, не має назви. Ця територія – вона в принципі існує?". "Звісно, ні, - відповів я йому. – Всі герої, географічні назви та статті кримінального кодексу – вигадані й умовні. Під час написання книги жоден із усталених стереотипів не постраждав".
Справді, як говорити про те, чого не побачиш на власні очі? Як говорити про східноукраїнські містечка, що порожніють і розсипаються, ніби збудовані з піску, як говорити про місцеве населення, котре мандрує країнами Східної та Західної Європи в пошуках заробітку, як говорити про кордон, який можна помітити лише на карті, проте важко зауважити на відкритій місцевості?
Як слід розмірковувати про зміни в місцевих настроях, про очікування й розчарування, про вперте бажання триматися за своїх, про незрозумілу недовіру до чужих? Чи справді тут, на нашому Сході, все так погано й страшно, як про це говорять у новинах?
Я не певен. Я знаю багатьох місцевих, яким не страшно. Їм, можливо, погано, проте зовсім не страшно. І залишати цю територію вони не збираються, і готові захищати її в будь-якій суперечці, в будь-якій сварці, як би погано їм при цьому не було.
Я знаю багатьох місцевих, котрі зі мною в усьому цьому не згодні. І що тепер? Хто з нас має більше права вважати саме свою точку зору об'єктивною та неупередженою? Ясна річ, що не я. Навпаки – я завжди підкреслюю власну упередженість, наполягаю на своїй суб'єктивності.
Що не заважає мені відстоювати помилкові переконання. Я завжди вірив у те, що світ далеко не чорно-білий. І краще не займатися перетягуванням речей на світлу чи темну сторони.
Куди цікавіше й важливіше відслідковувати гру світла й западання тіні на обличчях людей, поруч із якими тобі трапилось жити.
Розумію – не надто категоричний і радикальний спосіб розібратися, що таке добре, а що таке погано, проте значно зростають шанси уважніше й глибше відчути тканину життя, кровообіг любові й ненависті. Хоча, якщо вас не цікавлять любов і ненависть, гадаю, ви мене не зрозумієте.
Звісно, немає жодної такої території. Немає всіх цих містечок. Немає старих, пофарбованих у срібний колір, пам'ятників Леніну та Шевченку в парках відпочинку.
Немає будинків культури з убитими бібліотеками, немає стадіонів із дитячими секціями, немає річок і озер, немає багряних небес і зелених азовських обріїв. А головне – немає всіх цих людей, всіх цих потенційних персонажів, позитивних і негативних, головних і другорядних.
Немає їхньої правди й їхніх сумнівів, їхніх переконань і їхньої легковажності, їхніх, принципів, їхнього незнання, їхньої твердості, їхньої слабкості. Немає цілого шматка країни, немає протиріч і парадоксів, немає історії, немає надії.
Відкритості теж немає, бажання порозумітись, бажання бодай щось змінити, бодай у чомусь розібратися. Немає потреби почути, немає шансів порозумітись, немає відчуття чужого болю, чужих втрат, чужих сподівань, чужого щастя.
Немає жодних територій, якщо ми про них нічого не знаємо. Немає жодних ворогів, якщо ми їх боїмося. Немовлят тут приносять дракони та єхидни. Померлих тут спускають у порожні шахти, разом із килимами та побутовою технікою.
Сергій Жадан