Рання весна

Влітку тут красиво. Безкінечна долина, високе небо, багато сонця, багато повітря. Горби, видолинки. Суха трава, протоптані коровами стежки. На сонці горять крейдяні обвали, прогинаються під вітром поодинокі дерева. Незібрані з осені соняшникові поля, пустища, очерети. Зима була довгою й не надто холодною, ґрунт устиг прогрітись і розкиснути.

Незабаром почнеться весна, з сонцем, водою й зеленню. А поки сірий колір ґрунту перетікає в сірий колір неба, світло м'яке, повітря прозоре. Очевидно, тут добре птахам і тваринам – так багато простору, така безпечна дистанція з цивілізацією. Найближче село знаходиться по той бік пагорба – розбита дорога зовсім порожня, людей не видно, та й бачити їх особливо не хочеться.

В селі на вулицях теж порожньо. При розвалених і розкрадених колишніх колгоспних гаражах потрібно повернути ліворуч. Головне не помилитись – бо виїдеш зовсім не туди. Жодних вказівників, ясна річ, жодних підказок. Місцеві дорогу знають, а до чужих тут не звикли. Чужі сюди й не приїздили ніколи. А ось на трасі, кілометрів за десять звідси, влітку підірвали міст, осінь він ще так-сяк протримався, а за зиму зовсім розхитався, тож тепер усі роблять гак через цю залиту киснем і забуту богом долину, через це село з ламаною дорогою та двома вічно зачиненими магазинами.

На зупинці стоїть молода пара в китайських пуховиках. Чекають на автобус. Починаються вихідні, добра нагода з'їздити на закупи. Реагують на київські номери, на українську не реагують – уже звикли. Чи роблять вигляд, що звикли. До всього можна звикнути. Чи, принаймні, робити вигляд, що звик.

В тилових містах, звільнених армією ще влітку, життя давно відновилось і заспокоїлось. Піцерії, кінотеатри, супермаркети з терміналами поповнення, вулична реклама. Війна проривається в цю сіру зимову реальність хіба що час від часу, колючими шматками – десь обвалений будинок, десь зірваний міст, всі ці пости, всі ці військові. Та й на вуличній рекламі багато чоловічих бородатих облич, що закликають до перемоги.

З іншого боку, тут важко зрозуміти – де завершується спадщина довоєнного життя й починаються безпосередньо сліди війни. Більшість руїн тут так чи інакше виникли не внаслідок обстрілів. Мертві цехи й гаражі, порожні будинки та елеватори стоять тут не перший рік, для них і війни не потрібно було жодної – самі припинили своє печальне існування.

Всі звикли до цього дивного поєднання торгівельних центрів і холодних комбінатів, ніхто давно не зважає на стан доріг. Просто ось прийшла війна й усього цього стало більше – руїн, ям, сажі, каменю, диму. Але реклама собі далі висить, життя собі далі триває, зима закінчується, всі сподіваються на краще.

За Кремінною на посту розмовляємо з міліціонерами. Молоді хлопці, з довколишніх районів, веселі, безтурботні – на фронті перемир'я, вони в глибокому тилу, тепла погода, спокійний ранок, добрий настрій.

- Я з Новопскова, - говорить один.

- О, - відповідаю, - земляк.

- А чьо українською? – питає.

- Навчили так, - кажу.

- У нас тут усі суржиком балакають, - говорить він. – Та ми й не за ето стоїмо.

- Та понятно, - кажу.

Розпитуємо про спільних знайомих. Хто де служив, кого звідки перекинули, хто що залишив по той бік фронту. Міліціонери на диво миролюбиві.

- Шо граєте? – питають.

- Рок-н-рол, - кажу.

- Свій репертуар? – цікавляться зі знанням справи. – Чи чуже?

Про політику не говорять. Та їх про політику ніхто й не питає. Те, що вони стоять із автоматами саме на цих постах – вже політика. Те, що вони в цих селах і містечках тримаються й намагаються щось робити – куди важливіше за всі розмови про мову та історію. Ось почнеться весна, за нею літо, у всіх попереду багато роботи, всім потрібно багато сил, віри, витримки, совісті. Політика тут лише заважатиме. Політика загалом заважає.

Коли-небудь усе це завершиться і замість блокпостів знову почнуть будувати мости й вокзали, а в школах будуть знаходитись не військові, а діти. Тут усе потрібно буде відбудовувати. І те, що знищили під час війни, і те, що знищили до неї. Нищили довго, нищили старанно. Так, ніби війна тривала тут вічно. Так, ніби тут вічно чекають на її завершення.