Все нормально

Поруч із відкриттями та винаходами, які ще п'ять років тому могли видатися футуристичною утопією, часом співіснують дикі анахронізми, такі, як війна, видобуток вуглеводнів, онкологічні захворювання або Трамп. Світ змінюється. Точніше, його змінюють люди, які, як би парадоксально це не звучало, залишаються заручниками часу, побутових звичок та страху і самі не встигають за змінами. Або зумисне уникають їх.

SpaceX, Google, Tesla, гравітаційні хвилі, кібернетична галузь, дрони, що замінюють бджіл, бджоли, що здатні змінювати ДНК, ДНК, що розшифровується за допомогою Android додатку. Разом із цим люди живуть минулим, чіпляються за нього, ніби анцитруси до акваріумного скла, плекають надію, що їхній світ залишиться із ними до смерті, що зміни – це не про них, що вони чудово проживуть без тостера, який уміє викликати таксі-безпілотник.

Ці люди не приймають не лише наукові й технологічні зміни, але й ті, що відбуваються всередині держави чи, скажімо, цілого континенту. Хтось досі не відпускає "совок", тримається його та вірить, що після смерті неодмінно реінкарнує у замаслений цінник у м'ясному відділі радянського гастроному. Інші досі, переводячи гривні у долари, множать суму на вісім. Для багатьох зміни – це стрибок у прірву без парашуту і страхувальних тросів.

Я майже шість років не бачив свого старого. Я все хотів навідатися до нього, приїхати у своє рідне місто, зайти до нього в гості, посидіти, можливо, викурити по сигареті, як це було останньої нашої зустрічі, але сім'я, робота, революція, війна. Раз на півроку ми зідзвонювалися.

– Все нормально? – питав він.

– Все нормально,– відповідав я.

Іншого чути він не хотів. Інше – лякало його і змушувало якось реагувати, щось думати або, не дай боже, діяти.

Під час Майдану він не телефонував мені. Я думаю, він нічого не хотів знати про мої політичні та громадянські переконання. Зателефонував у проміжок між Майданом і війною. Розказав, що звільнився, переніс інсульт, як там син, як дружина?

А потім почалася війна. Я лише раз зателефонував йому привітати з днем народження. Дізнавшись, що я в Києві, він, очевидно, заспокоївся. Почав частіше набирати мене. І якось так трапилося, що під час одного із дзвінків я вже був в армії.

Він нічого не хотів чути про війну і про мою службу, йому було достатньо, що я живий, і що у мене все нормально.

– Все нормально, – говорив я у слухавку, чекаючи закінчення розмови.

І от, нарешті, вирішив навідатися до нього.

Я не був у його будинку (а заразом і будинку його батьків) шість років, а до того – ще стільки ж.

Моєму здивуванню не було меж. Я ходив цим домом, який став, здається, меншим удвічі, й роздивлявся його начиння. Він анітрохи не змінився. Більше того, не змінилися речі, що населяли його. Вони були розставлені й розвішані на тих самих місцях, що і двадцять років тому. Барометр на стіні, по якому дід, коли ще був живий, час від часу постукував пальцем, офіцерський кортик прадіда, книги у шафі, навіть весільна фотографія моїх батьків. Вона стояла у серванті, вкрита пилом і часом. І байдуже, що старий не живе з мамою двадцять років.

Для багатьох зміни – це стрибок у прірву без парашуту і страхувальних тросів.

Килимок "мішкі в лєсу", годинник зі скляним корпусом, статуетки на мисливську тематику, жовті шафа і креденс, томи Шарля де Голя і "Повітряні війни". За весь цей час у будинку не зникло і не з'явилося жодної нової речі. Окрім батькового ноутбука, на якому він дивиться серіали і грає у простенькі ігри.

Його будинок здивував і злякав мене одночасно, ніби я фізично повернувся до свого дитинства, коли приходив у гості до дідуся і бабусі. Ніби мені доведеться проживати все своє життя наново, ніби ніколи не було у цьому світі ані SpaceX, ані Google, ані, тим більше, Tesla. Хіба Нікола, про якого я в тому віці, звісно, нічого не знав.

– Все нормально? – запитав мене старий.

– Все нормально, – повідомив я і хотів було розпочати оповіді про свої поневіряння, розказати про війну, про службу, про дружину і сина, про переміни, що відбулися зі мною (і з країною, звісно), і про всі ті роботи, що я змінив за весь цей час, але якоїсь миті зрозумів, що він не чує мене, він чекає, поки я закінчу, поки, нарешті, переключуся на іншу тему. Все що він хотів - почув. Все решта – зайве. Все решта – непотрібні зміни у його звичному житті, сповненому дрібних побутових звичок і, звісно, страху.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і стежте за оновленнями розділу!