"ДНР"-блокатор

Два тижні тому я вперше від грудня поїхав до Донецька. Що змінилося за цей час? На перший погляд – мало що нічого. Окрім погоди, звісно. Місто все ще видається напівзаповненим, працює лише половина магазинів та кафе (за більш професійними оцінками, у Донецьку залишилося близько 2/3 населення). Громадський транспорт працює. За клумбами здебільшого слідкують.

Утім, білборди над головними дорогами не оновлюються, і вони зазнали природніх руйнувань – постапокаліптична картина, яка засвідчує колапс місцевої економіки. Під верхнім шаром деяких постерів видніється старий плакат Михайла Добкіна часів передвиборчої кампанії 2014 року з великим слоганом "Єдина Країна" - пам'ятаєте таке?

Єдиний порівняно новий комерційний білборд, що я побачив у Донецьку, рекламував бухгалтерські послуги для тих, хто хоче заснувати бізнес у Росії. Усе інше – пропаганда "ДНР" та плакати Сталіна до ювілею перемоги в Другій світовій війні. У той час як Україна вводить жорсткі закони, денонсуючи "кримінальну природу" комуністичного режиму, на території, захопленій сепаратистами, все рухається в протилежному напрямку – вони навіть реабілітують дядька Йосифа!

Введення в обіг російського рубля стало ще однією ознакою того, що "непідконтрольні території" поривають зв'язки з Києвом. Рубль можна використовувати всюди: у супермаркетах навіть є окремі каси для тих, хто розраховується гривнею, і для тих, хто оплачує покупки рублем.

Представники українських телеканалів востаннє мали можливість вільно працювати у Донецьку аж навесні 2014-го. У часи кипучих проросійських демонстрацій, що виглядали агресивно й божевільно (або були оплачені під створення додаткових проблем). Було б жахливо, якби в голові українців залишився саме такий образ Донецьку та його жителів. Звичайно, навіть тоді більшість містян не протестували, а сиділи вдома, сподіваючись, що скоро все заспокоїться.

Разом з тим сепаратистська лихоманка все ж трохи збавила оберти. У Донецьку зараз можна знайти тих, хто хоча тою чи іншою мірою і підтримує "ДНР" та/або виступає проти нинішньої української влади, робить це аргументовано і спокійно. Погоджуватись чи не погоджуватися з їхніми аргументами – справа кожного, але принаймні можна спробувати зрозуміти бачення світу цих людей.

Здебільшого їхня позиція тримається на кількох основних базисах, які я б хотів навести:

- Люди стояли на Майдані проти корупції та свавілля , але врешті дозволили олігарху стати президентом. При цьому при владі залишилось багато представників старої корумпованої еліти. Нинішній уряд має той самий рівень корумпованості, до того ж працює хаотично.

- Майдан дозволив "бандерівцям" отримати забагато влади. Серед тих, хто зараз воює в АТО, є радикальні націоналісти, які думають, що всі жителі Донбасу – "ватники", які не заслуговують на те, щоб жити тут. А як можемо ми, мультикультурне суспільство, підтримувати людей з такими поглядами?

- Ані ми, ані наші продукти не потрібні Європі. А проєвропейські політики й гадки не мають, як замінити російський ринок. Через це їхня антагоністична позиція щодо Росії є безвідповідальною.

- Чому лідери України не приїхали сюди навесні 2014-го? Чому вони не показали, що готові чути про те, що нас турбує, а одразу засудили всіх як сепаратистів і почали військову кампанію? (одне з найбільш вражаючих досягнень російської пропаганди полягає в тому, що кожен мешканець Донецька, здається, вірить у міф про абсолютну мирність дій сепаратистів на самому початку).

Разом з тим сепаратистська лихоманка все ж трохи збавила оберти.

При цьому жодна з цих думок чомусь не є переконливим аргументом на користь надання переваги нелегальному уряду російських маріонеток перед "недолугими демократами", що знаходяться в Києві. Проте ці думки й не настільки дурні, щоб вважати їх недоладними ідеями люмпен-пролетаріату з промитими мізками і просто відмахнутися від них. Звичайно, можна зустріти й тих, хто впевнений, що вони зазнають геноциду від американських чорних євреїв-геїв-фашистів, які полюють за сланцевим газом. Але це не означає, що всі думають саме так.

Моя інтуїція підказує мені, що багато людей в "ДНР", можливо навіть більшість, не підтримують "ДНР". Просто оскільки людина тут рідко буває поза увагою бойовиків зі зброєю в руках, зрозуміло, що місцеві бояться критикувати місцеву "владу". Хоча це не зупинило одну продавчиню, яка жалілася мені на те, що введення рубля лише зробило її життя складнішим та створило нові перепони в закупівлі товарів. Інші люди розмахували українськими паспортами, питаючи, чому їхній власний уряд так від них відмовляється. Одна жінка, етнічна росіянка, сміливо сказала мені, що сподівається на перемогу України над бандитами і відновлення порядку. Стареньке подружжя сентиментально згадувало, які горді вони були жити в Україні, поки українська армія не почала обстрілювати їхній житловий масив (у Петровському районі).

Який меседж транслює Київ цим людям? Новий губернатор Донецької області Павло Жебрівський, каже, блокада є виправданою, і це не покарання для людей, що живуть на захопленій сепаратистами території, а засіб, що має переконати їх – на території, підконтрольній Україні, їм буде краще. Пенсії та зарплати держслужбовцям не виплачують, до того ж в "ДНР/ЛНР" стало майже неможливо дістати товари з України. Через це ціни в донецьких супермаркетах чи не втричі вищі, ніж на українській стороні. Можливо, це і змушує когось із місцевих тужити за ненькою, але за моїм особистим враженням після відвідування "Першого Республіканського Супермаркету" (в минулому "АТБ", що був "націоналізований" ДНР) – для більшості це виглядає саме як покарання.

Я не бачив жодних досліджень на практичному рівні на тему, чи справді політика блокади може спрацювати. Можливо, все, що йшло з України, може бути імпортовано з Росії і ціни стабільно падатимуть (принаймні, у це вірить "міністр економіки" "ДНР"). Але якщо цього не станеться, чи змусить страждання людей на території "ДНР" закликати їх українську владу повернутися? Враховуючи відсутність жодних комунікаційних ініціатив з Києва щодо пояснення блокади – навряд.

Так, українські медіа в "ДНР/ЛНР" відключені. Проте у людей багато родичів і друзів на українській стороні, і багато місцевих курсують між контрольованими сепаратистами та українською владою територіями. Якщо Україна насправді хоче повернути ці землі, їй варто спробувати донести свою думку до людей замість того, щоб змушувати їх відчувати себе покинутими.

Нині виглядає все так, ніби налагодити комунікацію ніхто навіть не намагається: жодної спроби пояснити політику держави. Замість цього в'їхати та виїхати з "ДНР" стає все важче і важче. Коли я їхав з Донецька, на пропускному пункті дороги Горлівка-Артемівськ я бачив жінку, яка поверталася додому і не могла цього зробити – якісь проблеми з документами. Вона сперечалася із прикордонником вільною українською. "В будь-якому разі ви самі винні, що голосували на референдумі!" - презирливо кричав прикордонник. "Я не ходила на референдум!" - плакала вона.

Такий підхід українських службовців не дуже відповідає позиції України, згідно з якою в країні немає громадянської війни, а є лише російське вторгнення. Або тій позиції, що розкол між Донбасом й іншими частинами України є виключно штучним, роздутим та використаним Росією. Або тій позиції, що Україна взагалі намагається утримати Донбас. Все це залишається провідною лінією в офіційній риториці українського уряду. І це, на мою думку, правильно. Але реальна політика на місцях змушує задуматися над тим, чи відповідальні люди в Києві ще й досі у це вірять.