Хто обиратиме нового митрополита

Смерть митрополита Володимира не стала несподіванкою. Але, як і кожна очікувана річ, викликала безліч різнотлумачень та запитань.

Перше - завдяки яким ресурсам хворий Митрополит керував церквою і до останнього підтримував курс на визнання всіх різноманітностей і плюралізмів: від категоричного заперечення всього українського, активно утверджуваного на всіх рівнях одеським митрополитом Агафангелом, до відвертого декларування неминучості автокефальних перспектив для українського православ'я, на чому постійно наполягав черкаський архієрей – митрополит Софроній.

Друге ключове питання — яким чином нині вже покійний глава УПЦ зумів зберегти базові ідентифікаційні пріоритети Української церкви і реально існуючий юрисдикційний статус. Жодного разу не вживши у своїх офіційних промовах термін "Русский мир", він навіть у теоретичній площині не погоджувався на розгляд питань про можливе і для багатьох таке бажане обмеження прав УПЦ у формі узгодження її статуту з вимогами РПЦ.

Відтепер це не просто питання. Шукати відповіді на них, а разом з тим і ефективну модель розвитку церкви, доведеться її новому главі. Хто ним стане — питання без чіткої відповіді. Поки активно говорять про дві кандидатури, які мають реальний вплив: митрополита Онуфрія (Березовського) - місцеблюстителя митрополичого престолу, і митрополита Антонія (Паканича) - керуючого справами УПЦ.

Однак перебільшувати їхні шанси зайняти митрополичий престол на постійній основі не варто. З одного боку, є великий суспільний тиск і домінуюче в українській громаді загалом та церковній спільноті зокрема відчуття того, що "жити так, як жили до цього", просто не можна. Патріарх Кирил - далеко, у Москві, а громада віруючих, яка вимагає змін у напрямі подальшого усамостійнення та порозуміння з іншими релігійними громадами України - поруч, під боком.

З іншого боку, ситуація усередині УПЦ далеко не та, яка була ще десять років тому. Місцеблюстителя митрополичого престолу митрополита Онуфрія, консервативного і відверто прихильного до ідей єдності з московським центром, обирав Синод УПЦ. В ньому зібрані майже всі впливові консервативні ієрархи, які зорієнтовані ексклюзивно на знайомий їм ще з далекого радянського минулого московський центр. З дев'яти постійних членів Синоду семеро – ієрархи саме такого штибу (восьмий – вже спочилий глава Церкви). Їхня ментальність і церковна свідомість були загартовані тоталітарною московською безальтернативністю.

Однак цей соціологічно-віковий зріз, що відображає панівну віково-ідеологічну тенденцію на рівні Синоду Церкви, є абсолютно неспіввідносним із відповідною тенденцією на рівні Архієрейського собору, що об'єднує всю ієрархію УПЦ. Із поміж 74 владик більшість - до того ж більшість переконливу і стійку - складають єпископи у віці між 35 і 50 роками, чия свідомість була сформована вже за часів незалежної української держави. Вибір цієї прагматично-відповідальної більшості, звичної до умов толерантного і ліберального суспільства, буде більш виваженим і більш відповідним до сучасних викликів і запотребувань українського суспільства, ніж вибір вузької групи перестарілих ієрархів, які живуть виключно схемами із далекого та чужого для модерної України минулого.

Настав час відмовлятися від виборів такого штибу, коли долю молодого покоління визначають ті, у кого з цілком об'єктивних рацій далекого і перспективного майбутнього немає.