Семуель

Нещодавно усвідомив, що на полі я – чи не найстаріший. Якось і раніше це розумів, особливо не переймаючись, а тут просто як одкровення якесь.

Можливо, почав про це думати після того, як пенальті мені взявся бити маленький афро-українець, років десяти.

Звали його Семуель, дідо його, котрий сидів у тіні й спостерігав за грою малого ("Сэмэн, двигайся, работай!"), щиро переживав, і коли м'яч летів бог знає куди, гірко й голосно щось вигукував.

Треба ж так, подумав я, цей Семен мені в онуки годиться, а бач – теж випробовує на надійність. Час іде, газон витоптується.

Скільки нас усього виходило на поля та майданчики? Починаючи зі шкільних років, ще в тій, зовсім інакшій країні, про котру сьогодні нагадують хіба що розвалені стадіони спорттовариств.

Скільки нас було? Сотні, тисячі, сотні тисяч. Ми вибігали на поле й відчували себе командами, себто відчували взаємопов'язаність, взаємозалежність. Найкраща дружба – це дружба захисників однієї команди, котрі не просто можуть, а мусять підтримати один одного в разі потреби.

Товаришувати з одноклубниками так само природно, як приходити на поминки до родичів. Нічого особистого – просто командна етика. Тим більше в дитячих командах, де грають усі твої однокласники, котрі здатні стояти на ногах, і всі твої приятелі з сусідських дворів, всі знайомі й усі свої.

Дитячий футбол і існує перш за все для ідентифікації, для того, аби ти, зрештою, визначився, де твої, а де чужі. Своїми, зазвичай, виявлялися ті, хто ближче, ті, з ким і так мав справу, безвідносно до футболу. Футбол в цьому випадку лише офіційно узгоджував стосунки.

Дивна річ – з більшістю польових гравців нашої команди нам просто не було про що говорити поза межами стадіону. Згодом, з часом, життя розносило нас у різні боки, і нам просто не було за чим шкодувати. Хіба що за спільними перемогами.

Я іноді згадую своїх одноклубників, з якими довелося грати ще в шкільні роки. Що з ними сталося? Де вони тепер?

Про деяких я навіть щось знаю, розпитую у батьків, у спільних знайомих. Життя для нас усіх склалося не найгіршим чином. Принаймні, більшість із нас досі жива. Досягнення, щоправда, сумнівне, проте беззаперечне.

В більшості тихе спокійне життя, діти, проблеми на роботі, все, як треба. Більшість у футбол давно не грає. Та що там говорити – у футбол не грає ніхто. Футбол – заняття для сміливих духом та запеклих удачею, себто для старшокласників.

Із завершенням школи чи з поверненням із лав армії ганяти м'яча стає не престижно. Хоча про який престиж можуть говорити ті, хто був у лавах нашої армії?

Тим не менше – ми швидко й легко втрачаємо свій азарт і свою дитячу безпосередність, не набуваючи натомість нічого, навіть досвіду, бо купівля телевізора – це зовсім не досвід, скоріше – його відсутність.

Ми забуваємо все, чим горіли в дитинстві, що видавалося нам таким важливим і необхідним, ми забуваємо своїх героїв та кумирів, ми обростаємо жиром і сповнюємося почуттям власної значимості.

Ми перестаємо бути собою. Більше того – деякі з нас собою взагалі ніколи не були. Хіба що в штрафній супротивника.

Але навіть бог із ними – з однокласниками, думаю я іноді. Де всі ті міські партизани, з якими доводилося грати на розбитих асфальтових майданчиках Харкова п'ятнадцять років тому?

Навіть десять років тому? Чим вони тепер займаються? Теж виховують дітей? Якщо так, то де саме вони їх виховують? Адже дітей потрібно виховувати на футбольних полях, а там я їх не бачу.

Господь розкидав наші збірні, мов команди кораблів, що безнадійно пішли на дно, лишивши нам лише почуття смутку за втраченим та почуття гордощів за досягнутим, і цих почуттів вистачає для того, аби не соромитись і не відвертати погляду при випадкових зустрічах.

Все вірно – кар'єра хавбека коротка, а борги – невичерпні, тож хто я такий, аби витягувати своїх давніх друзів на поля, на яких вони сьогодні, в свої тридцять п'ять – сорок почуваються втомлено і невпевнено без адвокатів?

У мене завжди знайдеться пару нових спаринг-партнерів із далекого Сомалі, котрі витоптують штучну траву харківських стадіонів під пильним наглядом старших родичів.

Гра має тривати, старість має тішити, спогади не повинні бентежити, ворота мають лишатися сухими.