День Донецька. У Києві

Честь тестувати столичний НСК "Олімпійський" на готовність до фінальної стадії чемпіонату Європи випала двом донецьким командам. Вочевидь, у цьому є певна закономірність. Слідом за київською політичною елітою глибоко в "екзилі" опинилась і еліта футбольна. Проте якщо так звана еліта політична місцями може кивати на об'єктивні причини, так званій еліті футбольній з берегів Дніпра кивати немає на кого. Хіба що на себе. Кубок, як, з рештою, і чемпіонат, профукали власноруч. Тому нічого звертати на люстерко, якщо з фізіономією негаразд. Залишається вітати заклятих друзів. Ітихенько скиглити в ганчірку, що колись і на цих пагорбах буде справжнє свято. Хоча б футбольне.

МЕТАЛУРГ - ШАХТАР - 1:2. Статистика + відео матчу

Власне кубковий фінал став таким лише після доброї години гри. До того донецький "старший брат" не дав навіть натяку на шанс "братові молодшому". Прогнозовано і показово слова наставника "Металурга" П'ятенка про кубкову мрію були розмазані на газоні "Олімпійського" моторними і вправними футболістами "Шахтаря".

Упевнено і розмашисто діяв "Шахтар". Невпевнено і навіть якось приречено виглядав "Металург". Ба, навіть гірше, ніж очікувалось – ні тобі характеру, ні дисципліни. Навіть емоцій особливих – і тих не проглядалося. Нудьга, словом. Не фінал національного Кубка, а рядовий матч чемпіонату. Славнозвісне донецьке дербі.

Чомусь пригадалось, як три роки тому "Шахтар", окрилений перемогою в Кубку УЄФА, в фіналі Кубку України приймав "Ворсклу". На полтавців тоді, як і нині на металургів, навряд чи хтось ставив і розраховував. М'яко кажучи. Проте завдяки залізній дисципліні і чіткій грі в захисті команда Павлова зуміла стрибнути вище голови. Вона виявилася спроможною на подвиг.

"Металургу" широка полтавська душа виявилася не по розміру. Я розумію, що майстерність і навіть клас виконавців "Шахтаря" на порядок вищий, чим відповідні показники в "Металурга". Проте попервах важко було не те що побачити, а навіть уявити, за рахунок чого синьо-білі можуть наздогнати свою мрію. Для цього не було не тільки шансів, а навіть і передумов.

Оборона, чи не найголовніша змагальна ланка металургів (нагадаю, до фіналу команда П'ятенка не пропустила жодного м'яча) розсипалася після перших серйозних випадів "Шахтаря". І показовими в цьому плані особисто для мене будуть не стільки "п'яті точки" Чечера й компанії, на які номінальних господарів поля з візуальною легкістю всаджували номінальні гості, скільки така собі вузькопрофільність металургійної оборони. Грати широко, реагувати на діагональні закиди й передачі захист "Металурга" так і не зміг. І перший гол "Шахтаря" - чи не найяскравіше тому підтвердження.

Здалося в той момент, що цей фінал – чи не найпростіший і найнецікавіший в нашій кубковій історії. Ще мить – і гірники закидають шапками своїх опонентів. Проте замість того, аби завдати контрольного удару, після якого суперник майже стовідсотково опинився б у глибокому нокауті, "Шахтар" вирішив фраєрнутися, погратися, ніби кицька з напівживим мишеням. Футбол таке рідко пробачає. Як виявилося – "Металург" також.

Обійми донедавна настирливої "кицьки" ослабли, і "мишеня" отримало можливість втекти до нори. Фактор Траоре – чи не єдиний аргумент синьо-білих донеччан у цій грі не спрацював, проте спрацював фактор випадку. Рикошет – і П'ятов лиш безпорадно розвів руками. Майже деморалізований "Металург" отримав шанс із рук зверхнього "Шахтаря". Інтрига, що вже давно таїлася за київськими хмарами, вигулькнула, немов раптове сонце. "Металург" зумів зібрати рештки самоповаги в жменю і довести гру до овертайму. То був його максимум. "Шахтар" оговтатися від такої оказії в основний час не зумів.

Проте дива не сталося. Власне, дива зазвичай трапляються не на порожньому місці. "Шахтар" в доданий час почав робити те, що мав, але не робив у другому таймі. Як наслідок – Бандура, безсумнівно найкращий у металургійній команді, не зумів упоратися із ударом впритул. Інтрига, як і київське сонце цього дня, зникла знову за хмарами.

Щоправда, "Металургу" вдалося піти красиво. Із емоціями, потугами, пресингом і навіть чимось подібним на фінальний штурм. У четвертому за ліком таймі "Металург" хоча б фрагментарно таки зумів показати, що пробився до фіналу не випадково.

Але для перемоги таких чеснот виявилося замало. Я б сказав – цього було катастрофічно мало. Сильнішою виявилася команда, яка просто була сильнішою. Практично за всіма показниками. І нехай хиткий рахунок ховає за своїми шатами уявну інтригу – власне гра була напрочуд контрастнішою, аніж її математичне втілення. Тому цілком справедлива шахтарівська звитяга. Восьма за ліком, між іншим.

І до динамівського кубкового рекорду – лише один крок. І чомусь віриться, що радше "Шахтар" його здійснить, аніж "Динамо" піде у відрив. Схоже, ера справжнього "Динамо", як і справжньої столичної політичної еліти, відходить. І безсила посмішка на обличчі президента ФФУ Григорія Суркіса під час вручення Кубку України капітану "Шахтаря" Даріо Срні, тому зайве мовчазне підтвердження. Раніше Григорій Михайлович у подібних випадках хоча б зображав траурний розпач…

Олександр Солнцев