Динамо - Шахтар - 2:1. Кубок для Реброва

Майже п'ять років "Динамо" нічого не вигравало. Відтоді залишилася хіба що згадка від колись великої команди й її амбіцій. Затурканий колектив на очах перетворювався на такого собі міцного середняка, у той час як Суркіс викладав в міжсезоння десятки мільйонів на підсилення, слухаючи патякання керманичів команди про "перемогу в Лізі чемпіонів". А тим часом не було перемог ні в чемпіонаті, ні в кубку, та й найпринциповішого суперника не обігравали вже вісім матчів. Ось така хроніка кукурузника, що пікірує. А колись же був справжнім бомбардувальником.

ДИНАМО - ШАХТАР - 2:1. Все про кубкову битву

Проте навіть найгірша серія колись закінчується. Закінчилася й динамівська. Уперше за останню п'ятирічку столиця здобуває футбольний трофей. Нарешті. Дочекалися. Зачекалися. Хочеться сподіватися, що це не виняток із правила. А початок нової серії. Переможної.

…Здається, я зрозумів алгоритм призначення головних тренерів у київському "Динамо". Невміння відмовити, небажання робити різкі кроки й боязнь зробити помилку – ось що характеризує манеру ведення пошуків наставників динамівським президентом.

Не міг відмовити Сабо, Михайличенку, Буряку, Дем'яненку, Блохіну… Вони ж "люди з динамівським серцем", значить, не підведуть. Вірю, що Суркіс щиро так думав, довіряючи команду так званим учням Метра. Хоча, як відомо, у ВВЛ учнів не могло бути апріорі, бо він нікого до себе не підпускав. Хіба що тих, хто умів, скажімо так, підносити снаряди. "Люди з динамівським серцем" методом "втика" постійно будували (так вони вважали) команду, причому кожен наступник руйнував те, що набудовував його попередник.

На якомусь етапі Ігорю Михайловичу це набридало, він психував і призначав нового "керманича" зі все тим же серцем. І хоча він бачив, що кожен новий наступник, за великим рахунком, гірше попередника, і що команда оживає лише фрагментарно, на емоціях від призначення нової людини, зробити кардинальний крок він не міг. Або не хотів. Призначення Сьоміна та Газзаєва не випадають із цієї канви, а лише синонімізують цей ряд.

І ось настала черга дати шанс черговій останній надії, черговому з відповідним серцем. Я поважаю Реброва й, зізнаюся, по-справжньому вболівав у цьому матчі за "Динамо", проте чомусь думаю, що ця перемога команди зведе дилему вибору до затишного "хіба ж я можу тепер йому відмовити? Він же переміг". А те, що у Реброва ні досвіду, ні знань відповідних – то нікого не хвилює. І що наявне піднесення – то все той же ефект новизни. Як і ніхто, здається, не збирається шукати тренера за межами динамівського офісу. Для того ж треба розірвати це фатальне коло, цю систему, що, даруйте, вже прогнила... Але ні, розривати, здається, ніхто нічого не збирається. Бо треба щоб і кози були в золоті, і цап у намисті. Що ж, побачимо, чим все це закінчиться...

…Фінал дивився по телеку. Так сталося. Мав необережність увімкнути його заздалегідь. І натрапив на "лист щастя" від президента "Шахтаря". Краще б я пропустив початок гри. Бо настрій погіршився на очах. Ринат Леонідович "уміліл" розмовами про своє, даруйте, про донбасівське щастя. І про нинішню модель влади, яка, бачте, себе вичерпала. І що щастя Донбасу – треба ж - в єдиній Україні. А де ви, Рінате Леонідовичу, були раніше? І в чому було щастя Донбасу й ваше особисте, приміром, минулого року? А наприкінці нинішнього? А 9 травня? А коли переховували в себе гаранта, котрий втікав, мов щур, залишивши в палаці золотий батон? Тоді все було добре? Ну-ну… Дарма я все те слухав. Добре, що футбол відволік.

Власне кубковий футбол примітний передовсім тим, що його відвоювали собі вболівальники. Позиція ФФУ щодо матчу без глядачів виглядала страусовою. Боязнь брати на себе відповідальність, ховаючи голову куди доведеться – ось чим передовсім керувались у відомстві ретрограда Конькова, забороняючи людям йти на стадіон. А про першочерговий вибір місця проведення фіналу на користь Харкова я узагалі  мовчу. Мало того, що там такі матчі проводилися найчастіше, так ще й політична ситуації була несприятливою. Чому тоді зробили вибір на користь столиці Слобожанщини? Про це ліпше запитати в товариша, який нервово шукає, в чому ж щастя Донбасу.

Кілька слів про вболівальників. Коли динамівські скандують "Донецьк", а шахтарські – "Київ", аж від серця відлягає. Й забуваєш про весь той жах, що коїться зараз на сході. І мимоволі думається, що ось у чомусь такому має бути щастя Донбасу. Й не лише його.

Власне гра не розчарувала. Не могла зробити цього за визначенням, бо це один із небагатьох варіантів, коли в головному матчі зустрічаються головні претенденти. Така собі вишенька на торту. Дещо обережний початок із ледь помітним домінуванням "Шахтаря" змінився ледь помітним домінуванням "Динамо". Якось невпевнено почувалися донецькі оборонці під час стандартів та й звичайних позиційних атак суперника. І якщо класний момент Мбокані запоров самотужки, то в менш видовищному епізоді киянам допоміг Кучер, який дезорієнтував свого голкіпера, перекинувши м'яча тому за комірець.

Несподіваний успіх додав наснаги номінальним господарям, тоді як номінальних гостей із колії вибив. Помітно було навіть візуально, як попливли донецькі оборонці, коли Віда забивав вдруге. Добре для "Шахтаря", що на цьому тайм завершувався, бо з таким успіхом можна було відгребти й третій.

Перерва мала піти на користь команді Луческу. Нібито й пішла, бо "Шахтар" почав грати відвертим першим номером. Тепер уже настав час нервувати динамівським оборонцям. І якщо із ударом упритул від Кучера Шовковський впорався, то індивідуальний прохід Тейшейри завершився взяттям воріт. Ситуація перевернулася з ніг на голову. "Шахтар" помітно додав, у той час як "Динамо" продовжувало триматися на першотаймовому гандикапі. Таке враження, що кияни почали грати на утримання рахунку вже на старті другого тайму. Могли й догратися. Ребров міняє атакуючого Ленса на руйнівника Вукоєвича. Натомість Луческу знімає з гри непомітного Бернарда й випускає другого форварда – Едуардо. Кожен вирішує свої завдання.

Свої завдання вирішували й команди. Якось по-ремісничому це робили, товчучи один одного спідтишка. Видовищна гра перетворилася на гру нервів, мімік та жестів. Можаровський як умів, намагався гасити емоції. Інколи вдавалося, часом – не дуже. Через травму залишив поле Срна. Здається, щось серйозне. Лідерські функції перебрали на себе бразильці. Ребров знову перестрахувався, розмінявши чергового ферзя на, скажімо так, чергового руйнівника. А потім ще раз проробив цей трюк. Намагався втримати рахунок. На війні як на війні. Луческу рахунок намагався змінити. На розіграш кутового на останніх хвилинах прибіг навіть П'ятов. Повторити подвиг Палопа йому не пощастило.

Під завісу гри градус емоцій зашкалював. Мабуть, Можаровський не впорався з цією напругою, бо на останніх хвилинах ледь не пішла стінка на стінку. Дивно, всі переживали про можливі провокації сепаратистів чи фанів, натомість каламутили воду безпосередньо футболісти. Занадто висока ціна гри? Чи занадто низька культура?

Ось на такому тлі "Динамо" здобуло Кубок України. Перший трофей за п'ятирічку. Не миттям, так катанням. Проте це саме той випадок, коли переможців не судять. Радше навпаки.

Тепер очікуємо найцікавішого – обіцяної "серйозної розмови" Суркіса з Ребровим. І, вочевидь, призначення чергового тренера з потрібним серцем. Історія нікого нічому не вчить.

Олександр Солнцев