Celebration Day

"На початку моєї сольної кар'єри він казав мені: "У тебе прекрасний голос, краще б ти спробував блюз." Він постійно говорив мені про це і умовляв – з такою впертістю, яка була властива лиш йому. А я відповідав: "Ахмете, треба рухатися далі, я не хочу озиратись, я повинен іти вперед."

Одного разу в еротичному клубі в Токіо ми з ним були в різних кабінках, дивилися шоу. Але в якийсь момент я встав на стілець і зазирнув понад стіною в його кабінку, і побачив, як він дивиться шоу, майже цілком припавши обличчям до заляпаного скла. Тоді я прокричав йому: "Добре, я зроблю це, тільки спершу випиши чек!"

Під час концерту "Celebration Day" у 2007-му Роберт з усіма своїми можливими чортенятами в очах іще раз вигукне Ахметові те, що йому неодмінно сподобається: "Ахмете, ми це зробили!" І річ буде не в чекові, а у прагненні ще раз, уже востаннє, догодити цьому допитливому й настирливому старому. А нам, простим смертним, залишиться лише притиснутися поближче до своїх моніторів, щоб на власні очі побачити Свято. Неперевершене дійство – один-єдиний за останні 30 років реюніон леґендарних "Led Zeppelin".

Це справжня вистава. Це більше, ніж фільм. Я страшенно шкодую, що це так і не дійшло до наших кінотеатрів. Що його так і не показали десь поміж російськими жахалками й голлівудськими блокбастерами.

Діти з попкорном та їхні інертні батьки не побачили, як удвічі-утричі старіші за них герої дають фору, а з нею й життя всім сучасним музикантам, усім акторам.

І хоч тепер повно можливостей через мережу замовити цей мегаальбом і на дівіді, і в блю-рей, щоб уповні відчути всю ударну хвилю і всю масштабність цього унікального музичного кіно, дивитись його треба на широкому екрані.

А щоб відчути всі людські, всі найтонші моменти дійства, цих хлопців потрібно любити. Нашим українським меломанам, як і всім іншим обділеним, любов не дуже властива. Ми не любимо міста, в яких живемо, свою роботу, владу, опозицію, міліцію.

Й навіть музику, на якій зростали. "Та що вони можуть? – чув я шість років тому, коли новина про майбутній концерт проникла у ЗМІ. – Плант старий уже, не витягує, співає на розігріві у Стінґа. А ще вдався в якесь тупувате кантрі. Пейдж закопався в архіви, мастурбуючи на старі записи "Led Zeppelin". Про Джонса не чути. А Бонем? Той узагалі дааавно помер."

Але як свідчить історія й особливо музична, смерть необов'язково означає кінець. Квитки на благодійний концерт фонду "Ahmet Ertegun Education Fund" на лондонській "О2 Aрені" були розкуплені за лічені хвилини.

А потім усі ми, вдячні і невдячні фани цеппелінів, довгі п'ять років чекали на його, того концерту, такий перфектний і грандіозний запис.

Режисер Дік Керузерс добре зробив свою справу. Усі можливі камери, вся техніка, вся екранна графіка і навіть, здалося, сам Бог працювали на музикантів. А ті, ставши вчотирьох ледь не окремим космічним організмом, виконували на сцені своє магічне дійство.

Любов і повага один до одного відчувається в кожному русі, в кожній посмішці. Ці четверо комунікують між собою мовою тіла та звуків, рухаються один одному назустріч, і це найвищий ступінь розуміння. Усе починається з "Good Times Bad Times". Адже сорок чотири (!) роки тому з неї все й почалося.

Ти втискаєшся у спинку крісла, бо тебе зносить ударною хвилею музики і світла. Далі "Ramble On" і геніальна "Black Dog", яка у свій час остаточно закріпила за Джоном Бонемом звання найкращого барабанника всіх часів.

Тепер його син Джейсон радить собі з цим ділом нічим не гірше за покійного батька. Камера, наїжджаючи, демонструє, як сильно і впевнено він лупасить по всіх можливих баняках.

Музиканти виглядають ідеально. Їхні рухи, обличчя – все виказує в них досконалих монстрів рок-н-ролу, його отців та дітей водночас. Перед "In My Time Of Dying" Роберт нарешті робить паузу й вітається. Зал вибухає щедрим і радісним стугонінням, схожим на оргазм великої й доброї істоти.

Люди танцюють, співають, світять на сцену своїми одноокими камерами, як слухняні циклопи. Пізніше режисер фільму вдало використає окремі кадри з фанатських зйомок.

Ми будемо бачити височенну фігуру Пейджа, цього доконалого джентльмена у фраку, очима глядачів. Зазирнемо за плече Джону-Полу Джонсу, коли той сяде за клавішні в "No Quarter", зауважимо його хвацькі ковбойські черевики на педалях. Він як завжди – скеля.

Ще ми побачимо, як через деякий проміжок часу Джейсон Бонем зніме окуляри і почне підспівувати. Уся магія в її найдрібніших деталях буде тільки для нас.

Для нас співатиме й танцюватиме Роберт, усе ще граційний і стрункий, мов давньогрецький воїн. Для нас він відколюватиме свої найкращі жарти.

Далі "For Your Life", "Trampled Under Foot". Вісім змінених Пейджем гітар і піт на чолі, особливо після 12-ти струнної в "Nobody's Fault But Mine". "Since I've Been Loving You", яку я так любив, "Dazed And Confused" – і легендарне Пейджівське соло смичком. "The Song Remains The Same", а за нею – ну звісно, "Stairway To Heaven", Луйтра в Небо. Відтак дзвінке Робертове "Ахмете, ми це зробили!"

Зал гуде, і я так само не можу не гудіти, хоч вони там, а я тут. Ще "Misty Mountain Hop" – і нарешті мій улюблений "Kashmir".

Саме так вони його ще ніколи не грали, а вони завжди грали його бездоганно. Вихід на біс, щоб зовсім без усілякої втоми врізати "Whole Lotta Love" та "Rock And Roll". Катарсис, щастя, обійми і фінал.

Не знаю, який ще фільм зрівняється з цим за концентрацією прекрасної музики в кадрі. А сам альбом? Та це просто книга, велика і спрвжня! Було б у моїй владі – я б дав їй Нобелівську премію з літератури, музики та всього іншого.

За вірність шляхові, яким ідеш. За наші життя, прожиті під їхнім знаком. За пісню, що лишилася тією ж.

Агов, Ахмете! Дякую! Ти й на тому світі все це почуєш.

Юрій Андрухович