Кримінальні хроніки

Колись у Цюриху ми з друзями вибралися на концерт старовинного британського бенду "Procol Harum".

Будучи ще старшокласником, я їх дуже любив. Побачити на сцені вживу старенького Ґері Брукера і так само вживу почути його фортепіанну гру та особливого тембру голос було не такою вже й поганою ідеєю.

Однак щойно в антракті ми зрозуміли справжню потаємну суть нашого перебування в цих філармонійних стінах: електронне табло з розкладом майбутніх концертів сповіщало, що через кілька тижнів тут виступатиме Він.

Сам-один, тобто, як кажуть у таких випадках – без ансамблю. Тільки Він і фортепіано, і ще Його архангельський голос.

Ми кинулися до каси. Нам сказали, що квитків на разі немає, з'являться через день або два. Коли через два дні ми знову кинулися по них, жодного квитка вже не було. Тоді до нас дійшло, що не тільки ми Його любимо.

Далі я писатиму "його" з маленької.

Деякі мої знайомі вважають його музику одноманітною, проте все одно завантажують собі кожну наступну платівку. Найновіша, "Push The Sky Away", і справді вийшла такою, що її цілком можна вмикати фоном. Наприклад, фоном до перегляду випусків новин.

Вимикати телевізійний звук і слухати довгі Нікові історії про птахів, море, русалок, про чисте небо, про сімдесят дві незайманки.

В його музиці, як і в нашій дійсності, надто багато криміналу. Усі ці повії, злодії, ґвалтівники, хор маленьких діток і фа-мінорна хоральна прелюдія, органним тембром схожа на бахівський лейтмотив із фільму "Соляріс" режисера Андрея Тарковського.

Це може надихнути на злочин. Тим більше, що автор "Соляріса" Станіслав Лем нарікав, начебто Тарковський зробив із його твору ще одне "Преступление и наказание".

Кейв теж такий – на межі злочину й кари. Його музику я слухаю з двадцять років. Крім того, я вважаю його геніальним поетом і прозаїком, а людей, які здатні дочитати його романи до кінця – геніальними читачами.

Усе інше дуже легко піддається розшифруванню. Чорний одяг і зверхність до публіки – впливом Джонні Кеша. Надмір крові й жорстокості – любов'ю до Старого Завіту. Важкий характер спровокували важкі наркотики.

Вони ж зробили Ніка Кейва близьким більшості з наших співгромадян. Усі ж-бо чули про чувака, який співав із Кайлі Міноуґ, усі знають його кримінальну вдачу.

Усі бачили фільми з його музикою. "Секретні матеріали", "Бетмен назавжди", "Любов і цигарки" (не плутати з "Кавою і цигарками"), "Дорога" за Керуаком, "Каліфорнікейшн" і навіть "Гаррі Поттер".

Так, Нік Кейв із біса працьовитий. Він автор двох романів і двох поетичних збірок. Батько безлічі альбомів. Переживши небезпечну для всіх музикантів 27-річну межу, він став живим класиком.

Його наслідують і цитують. Свого часу, записавши одну з найпопулярніших і, можна сказати, центральних платівок 1990-х, він відмовився від премії МТV, аргументувавши, що "Murder Ballads" ("Балади про вбивство") йому навіяла не стара шкапа, тому він не бере участі в перегонах.

Але хто б не мріяв про аудиторію МТV і на кого б іще мали бути орієнтовані всі ці постелвісівські й постморісонівські балади? Невже на мене, вибагливого слухача "King Crimson"?

Утім Кейв для мене як зв'язковий. Ти можеш зовсім не любити гучної електронної музики, проте ті, хто її любить, обов'язково зацінять обидві платівки Кейвівського "Grinderman". І на цьому ви врешті порозумієтесь і навіть потиснете собі навзаєм руки.

Можна не знайти спільної мови з телевізійними маніяками, проте вони, як і ти, в захваті від усіх Нікових відеоробіт, особливо від уже згаданого відео з Кайлі та зміюкою. Пі Джей Гарві – для ще більших маніяків.

Ти можеш не слухати класичний джаз і взагалі не любити старої музики, але Кейвівське виконання "Wonderful World" на пару з Шейном Макґованом з "The Pogues" автоматично помирить тебе з будь-яким прибічником класики.

Макґован, до речі, мав би стати нашим веселим беззубим хлопцем. Він зарядив би місцевих гопників якоюсь іншою, красивішою естетикою. Не пивом єдиним.

Під'їжджаючи минулого тижня до Києва і вкотре переслуховуючи найновіший альбом Кейва, я з вагонного вікна побачив зовсім свіжий настінний напис – "ВОРУЙ УБИВАЙ". Нікові це підійшло б, а мені подумалося, що до столиці таки прийшли нові господарі.

Хоч загалом ми з вами все ще лагідні. Наш найтяжчий злочин – це наша терпимість до поганої музики, наша зговірливість і поступливість.

Але от уже і в порядному Тернополі, де чи не найбільша концентрація церков на душу населення, двох попсюків обметали яйцями. А що могло би статися з ними у темних закамарках світу Ніка Кейва? Бог один лише знає. Причому ще той, зі Старого Завіту.

Юрій Андрухович