Реквієм за хіпстером

...Прізвище автора-початківця - і це зрозуміло для того, хто пам'ятає легендарну "Поп-механіку" - вже код і висока планка, і в даному випадку він високо тримає її протягом оповіді. А це, як виявляється, нелегко у випадку з романом, де, власне, нічого особливого не відбувається. Заявлена "легенда про кінець епохи хіпстерства" насправді обертається своєрідним роуд-муві "красивого двадцятидворічного" фріка по хвилях його пам'яті, геть відбитої п'янками-гулянками. І в цій подорожі згадану "фамільну" планку підтримує, по-перше, досить грамотний саундтрек з набором не модних, але елітарних треків, а по-друге, аж ніяк не масовий вибір літературного супроводу.

Напевно, це буде цікаво історикам культури - які ґаджети були, які газети продавалися в метро - та ще, якщо читати зараз, а не через десять років, коли автор роману стане директором дельфінарію або відомим автогонщиком (тобто, забуде про літературу, і правильно зробить), то з цього тексту нащадки зможуть, як за компасом, порівнювати ціни і звички в рамках конкретного покоління. Якого саме? Звичайно, хіпстерів, цих веселих канарків епохи нашої похмурої епохи, про чий фінал нібито розповідає цей роман.

Загалом проза Федора Курьохіна - це щось на зразок раннього Дугласа Коупленда, помноженого на брутальність Ірвіна Велша. Хоч до Бегбедера теж недалечко, і герой роману регулярно повідомляє про те, як він "вдягнув зелені спортивні штани і рожеву сорочку з візерунком з безлічі голів Тома Йорка". Цей модник та естет страждає від надлишку інтелекту - такий собі онегінський типаж з витатуйованим на руці куплетом пісні Isolation гурту Joy Division. Плюс відсутні в америках-парижах батьки, які платять за навчання відрахованого з академії нащадка, мінус періодично присутній брат-журналіст та інші звірі.

Середовище проживання - ірландський паб, бруклінський бар і бельгійська кав'ярня. З меню - совиний стейк і крем-суп з гороху і рогів лося. Настроєві теги такі: сарказм, іронія, депресія. І тупий нігілізм, звичайно.

Іноді цей потік свідомості - "я б назвав це "Постпохмільна Постгіпстерська сповідь", як стверджує герой - досягаючи берроузівської напруги, починає нагадувати горезвісний метод нарізки, улюблений битниками, але до вінегрету запозичень не скочується. Просто так дійсно кажуть у даному середовищі – чи то під кайфом, а чи перед монітором. Словом, інтелект у п'яних руках - це страшно.

Отже, що перед нами? Гризоти юного Вертера, знудьгованого Онєгіна і заодно стурбованого Скайуокера? Гімн клубній культурі, кислотному андеграунду і безтурботним їздцям у невідомість? Енциклопедія стилю, хіпстерський катехізис, бібліотечка молодого нігіліста? Чи все ж таки пам'ятник черговому "зниклому" поколінню двадцятирічних?

Вирішувати, як завжди читачеві.

Долучайтесь до групи ТСН.Блоги на facebook та слідкуйте за оновленнями розділу!