Карл-Маркус Ґаусс: Європейська абетка

Більшість книжок австрійського письменника Карла-Маркуса Ґауса — есеї, а його головна тема - етнічні меншини, Центральна та Південно-Східна Європа. У "Європейсбкій абетці" він запрошує до мандрівки континентом, який значно загадковіший, ніж здається. У "Видавництві 21" зауважують, що це справжній підручник для скептичних європейців.

Пропонуємо ознайомитися із уривком на сайті:

***

NACHBARN

СУСІДИ

За кого сусіди мають одне одного, можна вичитати з кримінальної хроніки щоденних газет. Як цінують одне одного сусідні народи, показує ілюстрація з прикладної зоології. Кухонний тарган із родини блателідів – добре вивчена наукою, людьми ж загалом недолюблювана і страшенно недооцінювана тварина, яка, попри всю свою непримітність і непривабливість, таки володіє дивовижними властивостями. У несприятливі часи самички можуть відкласти за сезон до 400 000 яєчок, з яких за короткий час вилупляться цілком сформовані таргани, що одразу ж у жвавий тарганячий спосіб починають радити собі у світі, а при небезпеці неймовірно прудко шугають з кутка в куток, скажімо, лазнички, коли, розмахуючи віником і кривлячись від огиди, наближається домогосподарка. Загадковим, просто-таки містичним чином популяції блателідів здатні підтримувати між собою комунікативну систему засторог та рекомендацій, завдяки яким вони прикликають цілі маси родичів у якийсь привабливий, наприклад, своєю приємною вогкістю чи великими харчовими резервами ареал, або ж навпаки: застерігають перед небезпечними зонами, загроженими численними мітлами, шлангами та домашніми капцями, що ляскають по плитці. Ще сотні тисяч років тому, перш ніж людина звелася на ноги, таргани відчули цю землю своєю, спритно достосовувалися до всіх природних змін клімату й хімічних інсектицидів і невтомно освоюватимуть її й далі, коли людина, з її спробами зробити те саме, вже кілька тисяч років як зійде зі сцени. Словом, цей ниций тарган, один із найвпертіших наших сусідів, є огидним чудовиськом, яке самим своїм виглядом сповнює лю­дину відразою й люттю. На лівому березі Райну, у Франції, кухонного таргана називають, між іншим, «прусаком», тоді як на німецькому правобережжі його кличуть просто «французом». На сході Німеччини ця тварина-поліглот відома як «русак», натомість ще далі на Схід полюбляє виступати під іменем «шваб» або «прусак». В Італії, знову-таки, це підступне створіння – blatta tedesca – шастає по місцевості спритніше за turisti tedeschi. Як називають таргана в Іспанії, мені з’ясувати не вдалося, але, припускаю, португальцям цю назву запам’ятати неважко. Це все до питання добросусідства в Європі.

SRČE EUROPE (словацьке)

Де ж той центр Європи, де б’ється серце континенту? Один австрійський університетський професор географії, який завжди ставив на іспитах такі наближені до життєвої практики питання, що перед його студентами роз­верзалися безодні сюрреалізму, напевне це знав. Отож, − заводив він зазвичай, – ви стоїте у вокзальному ресторані ельзаського Мюльгаузена, аби ще встигнути похапцем випити каву й викурити сигарету, і при цьому дивитеся через вікно точнісінько в північно-східному напрямку – і що ж ви бачите при цьому на віддалі 2770 кілометрів? Правильна відповідь, ясна річ, мала звучати: Гаммерфест, але тоді ще не всі наші студенти могли її дати, адже ці невігласи без атласу й секстанта навіть не годні були собі уявити, що, коли рухатися з Брюсселя під 18 градусом у південно-східному напрямку, то вже через 1742 кілометри досягнеш межі румунського міста Ясси. Цей високошанований у фаховому світі професор всеньке життя тільки те й робив, що обмірював уздовж та впоперек Європу, і не цурався виправляти помилки, що їх, бувало, припускався. Отож, у своєму підсумковому творінні він переконливо доводив, що припущення, висловлене в раніших його дослідженнях, згідно з яким географічно-геометрична середина Європи лежить в околицях Лінца, не відповідає дійсності; центр Європи радше мав би бути за добрих 65 км на південний захід, тобто в Зальцкаммерґуті. Дослідження нашого австрійського професора, на жаль, не простягнули послідовно свого шляху від Зальцбурзького університету в приблизно східному напрямку (5 градусів відхилення на північ), де за 302 км повітряної лінії досягли б Інституту географії Братиславського університету. А цей інститут, своєю чергою, безсумнівно вирахував, що серце Європи не кануло в Аусзейському озері, а б’ється в словацькому сільці біля підніжжя Великої Фатри, неподалік від річки Нітра. Якщо в цьому сільці, що називається Крохуле, орієнтуватися на католицьку церкву (чого й у Словаччині вже далеко не всі дотримуються), то натрапиш неподалік на гарний камінь із висіченим написом Srče Europe разом із поясненням, що саме тут, де оце стоїш і розглядаєш цей камінь, міститься географічний центр Європи. Навіть якщо поминути обставину, що два інші – звісно, також надійно науково обґрунтовані – серця Європи одночасно пульсують ще й у Словенії та Празі, неможливо уникнути питання: якщо Європа говорить багатьма мовами, то чому ж їй не мати багато центрів – і кількох сердець?

Національний географічний інститут у Парижі, проте, не захотів удовольнятися такою непевністю і запустив коштовний дослідницький проект для пошуків справжнього центру Європи, який загубився десь серед стількох самозванців. І ось тепер ми достеменно знаємо: центр Європи лежить там, де 25˚19’ східної довготи перетинаються з 54˚54’ північної широти. Від Праги це всього якихось 900 км, від Аусзее – неповні 1100, а від державного кордону Словенії – нецілих 1210. Щойно французький інститут виявив офіційний центр Європи, як одразу ж позначив його скромною, проте достойною гранітною плитою. Та сьогодні середина Європи позначена всього-на-всього брунатною цяткою посеред галявини, що її оточує. Бо гранітна плита була достатньо важка, аби трава під нею пожухла, та не досить важка, аби незадовго після встановлення її не поцупили. Ця брунатна пляма, до речі, лежить на віддалі півгодинної їзди автомобілем на північ від Вільнюса, недалечко від шосе, що сполучає литовську столицю з містечком Молетай. Мабуть, знайдуться такі, що з недовірою запитають, як таке може бути, що центр Європи опинився так далеко на сході й так високо на півночі? Що ж, тоді їм із географічним смиренням можна відповісти, що Європа, власне, набагато східніша, ніж їм би хотілося вірити, і північніша, ніж це відомо з літніх відпусток. Та все ж іще є надія для тих, кому здається, що вони надто далеко від осердя Європи. Бо ж Європа не пригвинчена до земного ядра! Навпаки: велетенські європейські тектонічні плити, що своєю поверхнею витворюють вигляд нашого континенту, плавають у рідкій земній мантії, і навіть по тисячоліттях після загибелі Атлантиди, коли востаннє зникла частина світу, тут і досі триває несамовите сування й тиснява. Отож, Європа – про це добре відомо геологам – перебуває в безперестанному русі: ніщо тут не встановлено раз і назавжди; виміряне сьогодні вже завтра виявиться хибним, а де тепер край, там незабаром уже може бути середина.