Баєчки псевдо-фахівців з історії

На останньому Шустер-лайфі, слухаючи Дмітрія Табачніка про польсько-українську війну на Волині, я вперше погоджувався з його словами. Зрештою, я й сам писав про те, що нема в історії таких сусідніх народів, які між собою не воювали б. І зазвичай такі війни відбувалися дуже жорстоко. Бо якщо убивства поляків на Волині – це геноцид, то і вбивства українців на тій же Волині та на Лемківщині і Підляшші – це теж геноцид. А чим не геноцид розстріли вояків Карпатської Січі, які після розгрому тікали від мадярів до Польщі?

Тоді і французи мали би визнати геноцидом ту різанину, яку їм влаштували іспанці в часи Наполеона. Іспанці також вславилися терором в Нідерландах, безжально нищили індіанців в Латинській Америці. А який терор влаштували англійці в Ірландії? Там був справжній ірландський Голодомор.

Та тут тільки копни історію, то тих геноцидів назбирається ціла купа.

Але Табачнік не був би Табачніком, якби не проявив себе "фахівцем у цій темі", як він сам себе нарік. Тому й ляпнув спочатку про "60-тую гадавщіну валинскай трагєдіі", а далі і про 100 тисяч польських жертв, що, звичайно, не підтверджено жодними даними. Таке враження, що ніхто насправді не бажає ті жертви порахувати, щоб чого доброго не довелося говорити про 20 тисяч.

Поки невтомний Вадік кудкудакав на тему "аун-упа!!! аун-упа!!!", Петро Порошенко радісно звістив, що "Україна демонструє європейську толерантність". Цікаво у чому толерантність: визнати, що ми убили 100 тисяч поляків?

Ні, я не хочу сказати, що трагедія стане меншою, якщо буде встановлена точна кількість волинських жертв, але цифра 100 тисяч ні лізе у жодні двері, бо щоб знищити таку кількість людей, треба мати цілу армію. Поляки у 1930-тих влаштували на Волині терор, намагалися полонізувати населення, роздмухавши таким чином лють і ненависть.

Ми й зараз для багатьох поляків лише об'єкт ностальгії за полонізацією, котрої не вдалося здійснити. Ось що пишуть сучасні (!) молоді поляки: "Jako część Polski Ukraina była częścią Europy. Teraz jest częścią Azji. Rozumiem, że niepodległość nie ma ceny, ale gdyby historia potoczyła się tylko troszkę inaczej, to byliby dziś Polakami wyznania grekokatolickiego i żyłoby się im i nam dużo lepiej".

("Як частина Польщі Україна була частиною Європи. Зараз вона частина Азії. Розумію, що незалежність не має ціни, але якби історія поточилася трохи інакше, то були б зараз поляками греко-католицької віри і жилося б їм і нам набагато краще").

Отже, для того, аби нам жилося краще, залишається тільки стати поляками. Різниця між 1930-тими роками і сучасністю лише та, що зараз вони про це лише говорять і мріють, а тоді втілювали в життя.

Комуніст Зубчевський дуже захвилювався, що Гурвіц насмілився порівнювати сталінський і гітлерівський режим. Це, мовляв, дуже небезпечно, бо треба пам'ятати, "кто асвабаділ нас ат фашизма і кто астанавіл гєнацид єврєйскава народа".

Ой, шкода, що мене там не було, я б нагадав товаришу комуністу, що геноцид єврейського народу після війни якраз і почався з небувалим розмахом, коли і "дєло врачєй" вигулькнуло і багатьох єврейських інтелектуалів знищили.

Та найбільше мене таки здивував "фахівець" Табачнік, заявивши, що коли Радянський Союз ввів у 1939 році війська в Польщу, то "він не нападав, жодного пострілу не було".

І це каже історик! А тим часом у студії сиділи справжні історики, тільки ж їм слова не дали.

До відома Табачніка окремими пострілами під час совєцької окупації не обійшлося.

Верховний командуючий польським військом маршал Е. Ридз-Смігли справді наказав: "З совєтами не битися. Вогонь відкривати лише у випадку спроб роззброєння з їхнього боку". Але польські війська на всьому фронті чинили опір. Бої на східному фронті були, звичайно, не такими запеклими, як на західному. Пояснюється це тим, що східні регіони боронили резервісти, які були абияк озброєні і не мали бойового досвіду. Лише п'ята частина з них брала участь в боях із німцями. Слабкими були й підрозділи польських прикордонників.

"Визволителі" переважали польські війська не тільки за особовим складом, але й за бойовою технікою. Однак поляки боронилися запекло. Згідно "Українського історичного журналу" відбувалася оборона "сарненського укріпленого району 19 вересня; бої групи Корпусу Охорони Прикордоння генерала В.Орліка-Рюкеманна за містечко Шацьк 27 вересня та біля села Витичне 1 жовтня; бої 3-го піхотного полку КОП полковника З. Зайончковського в районі сіл Грузяти – Навіз – Боровичі на Волині 21–22 вересня; останній бій Новогрудзької кавалерійської бригади генерала В.Андерса в районі сіл Воля-Садківська – Владиполь – Хлиплі на Львівщині".

Втрати загиблими були з того і того боку, але скільки точно загинуло бійців Красної Армії визначити неможливо, бо дані фальшувалися і занижувалися. "Непрямим доказом великих втрат та втомленості радянської дивізії може служити той факт, що, прорвавши укріплення, вона не стала розгортати свого успіху й переслідувати поляків, а залишилася на тривалий відпочинок у зайнятому районі, після чого взагалі була виведена до армійського резерву", – цитую за "УІЖ".

У бою під Шацьком поляки розгромили танковий батальйон і захопили у полон близько 330 совєтських вояків, яких, правда, швидко відпустили. Натомість "визволителі" захоплених у полон польських офіцерів розстрілювали на місці.

Інколи під час цих боїв відбувалися й комічні ситуації, коли бойовий дух совєтським воякам зраджував і вони панічно тікали від значно менших сил противника.

21 вересня біля села Боровичі на Волині батальйон піхотного полку КОП несподівано зустрівся з совєтським розвідувальним загоном 87-ї стрілецької дивізії. Поляки, користаючи з несподіванки, по-діловому хутенько знищили 3 танки та 4 вантажівки. У бою загинули усі совєтські офіцери. А уночі підрозділ совєтської піхоти заблукав і вийшов просто на польські позиції. Поляки знову не розгубилися і вдарили так рішуче, що красноармійці кинулися тікати, гублячи зброю. Багато з них потрапило у полон. Командир кинув власний підрозділ й чкурнув так, що знайшли його лише через кілька днів у сусідньому селі.

Ну, а про перестрілки між совєтськими підрозділами і говорити нема що, то була звична вже картина для усіх наступних років війни.

Совєтська артилерія виявилася нікудишньою, здебільшого стріляла в пустоту. Зокрема вранці 22 вересня, хоч артилеристи пропонували перенести артпідготовку на дві години через густий туман, командир 16-го стрілецького полку не погодився. В результаті два дивізіони гаубиць цілу годину стріляли в порожнечу. Ну, а коли піхота почала наступ після цієї безглуздої артилерійської підготовки, то зазнала великих втрат.

Совєтська авіація виявила себе теж не на висоті, бо постійно зривала графіки і з‘являлася не тоді, коли її чекали, а з великим запізненням. Завдяки цьому поляки мали змогу відступити.

Фактично усі ці бої в Галичині стали увертюрою до майбутніх військових катастроф Красної Армії у війні з Фінляндією та в перші роки війни 1941 – 1945 років. Якби не битва на два фронти, або якби на східному фронті поляки виставили інші бойові підрозділи, а не резервістів, то "золотий" вересень міг би швидко перетворитися на кривавий. Бо бойовий дух польського війська, в якому служило понад сто п'ятдесят тисяч українців, з яких вісім тисяч загинуло у боях з німцями та росіянами, був куди вищий, ніж у красноармійців.

І як же тут не згадати про фронтове братство гітлерівців та більшовиків. Особливо зворушливо виглядала їхня співпраця в боях з польськими загонами, які намагалися пробитися до Румунії та Угорщини. Так, 26-28 вересня між Мостиськами і Медикою совєтські війська спільно з братами-німцями розбили 4-х тисячну кінну групу (5-6 кавалерійських полків) польських військ під орудою генералів Владислава Андерса та Константіна Плісовського, що саме намагалася перейти кордон з Угорщиною. Тоді генерал Андерс, отримавши поранення, потрапив у полон. А 27 вересня спільно з німцями у районі Немирова брати по зброї розгромили 6-ти тисячну групу генерала Перховського.

Отаке це було "визволення" без жодного пострілу.