Боротьба за "Оскар": "Поводир" проти "Племені"

Я – не справжній кінокритик. Справжні розбираються в тому, де знімалися актори "до того як". Що хотів сказати режисер, коли так довго і нудно тримав цей план, і де шукати око Б-га.

Я - глядач. Люблю Бертолуччі і плани згори Скорсезе, Бунюеля, Альмодовара, Аллена, Грінуея і Поланськи. Я дивилася "Догвіль", "Ту, що танцює в темряві" і "Німфоманку". Немає сили, яка змусить мене передивитися два перших фільми ще раз. Талановито? Безумовно. Але чи зробили ці фільми когось щасливішими?

Мудрість не в тому, щоб сказати поганим людям про те, що вони - гівно. Думаєте, вони без вас не здогадуються? Мудрість в тому, щоб зробити світ трішечки добрішим і кращим. Особливо - світ людей, які оступилися. Не треба їх виправляти. Не треба вказувати їм на помилки. Тут все, як з дітьми - працює тільки власний приклад вміння любити, пробачати, посміхатися, пригортати, відпускати.

До слова, кіно про Гаррі Поттера і Піратів Карибського моря теж люблю. Ніхто не ідеальний.

Я дивилася обидва українських фільми, які претендували на оскарівську номінацію за найкращу стрічку іноземною мовою. Як глядач. Днями навіть знайшла каннські нотатки про "Плем'я".

"На деякі фільми в Канні преса ходить виспатися. Не навмисно. Просто сеанси ранні або зовсім пізні, і фільми нудні. Не вміють люди йти з нецікавого кіно. На "Племені" не спала жодна жива душа. Чи йшли? Так. Кілька знайомих кінокритиків звалили точно на сцені аборту. Власне, про неї далі мова. Слабошпицький називає її чи не найсильнішим моментом стрічки. Глухонімій, пардон - дівчині з вадами слуху й мови - роблять аборт. Домашній. Кухонний. Без рушника в зубах. Він не потрібний. Вона ж кричати не може. Може вити вишкрябаним, випатраним нутром. Від якого саме болю - інша історія. Бо про біль від втрати дитини не йдеться. Себе шкода і грошей на аборт. Фізично боляче. Сцена виглядає так: слабочуюча з задраними догори ногами, які тримає мотузка, зав'язана на кісточках і накинута на шию-потилицю, сидить на тумбі  - акурат персонаж японських манга. Жінка з обличчям співробітниці СС зі стажем методично бере з металевої скриньки інструменти, робить певні маніпуляції і кладе назад. Характерний такий звук. Я сиджу з заплющеними очима, голова між ногами, які затуляють вуха. Хвилину, дві. 10. Екзекуція триває. Потім мені стає страшенно цікаво: я одна - такий нервовий псих? Виявилося, що ні. Весь зал - чоловіки і жінки - сиділи закрученими в дулі. Тільки дві бабки, незворушні, як сфінкси, із злегка піднятими бровами, дивилися в екран. З облич читалося: "Коли, дорогенька, я робила свій 17 аборт..."

Травень, 2014

Стрічка безумовно талановита. Головна героїня, Яна, дівчина не без амбіцій: коли переїхала в Київ, лишила записку на дзеркалі для продюсерів: "Хочу туфлі". Коли подивилася "Адель", намалювала на дзеркалі "Золоту пальмову гілку".

Вона знімалася в сцені про аборт і в інших, про ліжко, без дублера. Це її, студентки з білоруського технікуму, перша кіноробота. Яка буде наступною? І чи буде?

Того ж дня, що й "Плем'я", в Каннах показували "Майдан". Акредитації не було, запрошення нам не дісталися, задовольнилися розповідями знайомих кінокритиків і харизмою Лозниці. Він - тонкий, гострий, ерудований, математик за освітою - здався людиною, яка не могла зняти неточно. Не потрапити в ноту. Бачить Б-г, чекала на це кіно. Як громадянин, учасник, спостерігач, свідок і журналіст.

Українці - за версією "Майдану" - тупе карнавальне стадо. У будь-якій незрозумілій ситуації пригощають бутербродами і співають гімн. Під гітару чи а капелла - пофігу.

До слова, цікавий факт. Ми прийшли на "Майдан". Сіли. Світло вимкнули. Титри, гімн. Мене вчили в таких випадках вставати. І я встала. І зал теж встав. І ми стояли і співали. Коли за 2 хвилини знову заграв гімн - були роздуми. Почувши його вп'яте подумала, що це - знущання над державним символом. Коли - за моїми підрахунками - гімн пролунав в 17-е, передумала йти геть. Мені хотілося спитати в Лозниці, куди зникла частина важливих фактів? Чому немає двох розгонів? Чому українці виглядають людьми, які дражнили нещасний "Беркут", а він терпів, аж поки злі мітингувальники не вистрілили у "правоохоронців". Першими, за версією метра. Спитала. Виправдовувався і говорив, що не зобов'язаний, як зіпсуті новинами журналісти, показувати все. А кажуть, за законами документального кіно, події мають бути відтворені в хронологічному порядку, без авторських замовчувань.

До слова, Лозниця брав відео у "Радіо Свобода". Чому не взяв у 5-го? У нас? Думаю, для просування і покращення іміджу України зійшлися б на чомусь приємному. Тобто, якби я жила в Донецьку і побачила цей фільм, він би став ще одним підтвердженням тез: "Беркут" - героі", "хунта в Києві вбиває людей". Такою завдяки Лозниці і Каннах Україну побачила Європа.

Санін і Михальчук зняли інше кіно. Не про мафію глухонімих, без нетрадиційних способів вираження і металічного лязкоту інструментів та нервів. Без шароварної і трешово-екзотичної, постсовкової України.

30-ті роки, Харків, радянський ампір, білі статуї, промислове місто, перша зневіра, закінчення політики українізації - це один з моїх найулюбленіших періодів в історії країни, літератури і кіно. Можу говорити про нього, Довженка, Дзигу Вертова і раннє українське годинами.

Є зрада, є вірність, неймовірна скорбота в кутиках губ і промінчиках зморшок Джамали, яка грає несподівано бездоганно. Як співає. До мурашок шкірою. Є поводирі - і це не мафія, хоча вони б могли нею бути з легкістю. Це братство. Зі своїми традиціями, укладом і вірністю. Санінська Україна драматична. Скорботна. Чесна. Співоча. З надією. На добрих людей і самих себе. Мені б хотілося, щоб після "Племені" і "Майдану" у світу був ще один кут, під яким можна дивитися на Україну. Особливо зараз, під час війни.

Ми - не країна бидла і заробітчан. Агресивних чоловіків і дешевих шльондр без мрії. Ми співаємо так, що у всіх інших ком в горлі. І знаємо не тільки гімн. До слова, це не попсова пісня, добре? Якщо хочеться кітчу - "Вітя, чао" до ваших послуг. Українці тонші, розумніші, вибагливіші і ерудованіші за тих, якими їх встигли показати.

"Поводир" поїде від Украіни на "Оскар". Я особисто схрестила пальці. По-перше, хочеться, щоб світ зрозумів, чому люди, які є прямими нащадками тих, кого показав Санін, саме такі: одні воюють в добровольчих батальйонах, інші - продають краіну "по сходной ценє". По-друге, якщо доживу, хочу привести Саніна з "Оскаром" в руках на включення ТСН. По-третє, висунення "Поводиря" - очевидна несподіванка для всіх. Особливо - для команди "Племені". Кілька сайтів встигли привітати Слабошпицького з номінацією. Ще до закінчення засідання оскарівського украінського комітету. Потім новину швиденько прибрали. А осад, тобто скріншоти, лишилися.

Про причини такої приязні можна тільки здогадуватися. Продюсери "Племені" обіцяють судитися, люструвати, годувати полонених членів оскарівського комітету, зривати покази. Словом, все це ментальність, про яку йшлося вище. Вона - на марші. З Вашингтонщини ще дужче хочеться, щоб у України вийшло нарешті подолати погану для карми звичку - топити ближнього. Вчитися приймати поразки гідно. І зрештою, показати низці кінокритиків "Плем'я" від початку і до кінця, з особливою увагою до розплющених очей і незатулених вух під час сцени аборту.