Каннський щоденник: про вчинки, дурість та кіно

Цьогорічний Канн здавався занадто спокійним з багатьох причин. В Україні вибори, сепаратизм, зовсім інші топоніми у вжитку - Слов'янськ, Луганську, Крим. І Канн - інша планета. Голі тіла, яхти, знаменитості, що брязкають діамантами і навіть кіно, якщо воно не про Україну, на перший погляд, мало зацікавило б когось вдома. Мій друг Мішель сказав: дивись кіно і можливість згадати в розмові про Україну з'явиться сама. Ти ж ніколи не знаєш, з ким опинишся в залі під час перегляду.

Великі кінематографічні відкриття, а, точніше, найбільш очікувані стрічки - попереду. Про фільм "Грейс, принцеса Монако" делікатно змовчу - каннська і американська преса цьогоріч щедро облила роботу Олів'є Даана та Ніколь Кідман лайном.

"Party girl" - стрічка про 60-річну тусівницю, гуляку і колишню стриптизерку Анжелік. Ту саму, яка здалася Тіму Роту схожою на музиканта Кіта Річардса - погоджуся з попереднім оратором. Мати 4 дітей, що не пам'ятає імен батьків деяких із них. Курить, танцює до світанку, любить леопардові принти і чоловіків, які пригощають шампанським. Попри такий специфічний набір чеснот, вона наївніша за власних дітей. Щиро вважає, що без кохання заміж виходити не можна, але заради того, щоб побачити всю родину в зборі, можна погодитись і на весілля.

"Сен-Лоран"  здавався неймовірно очікуваним кіно, та й стрічки про моду і 60-ті тут в тренді. Хоча "Сен-Лоран" лише подекуди про моду. Більше - про крупні плани дуже красивого актора Гаспара Улюеля, трішки - про Луі Гарреля ("Мрійники", "Замок в Італії") в опереточних вусиках. Багато гей-кохання, алкоголю і наркотиків. Я толерую і мені байдуже, як саме моїм друзям подобається займатися коханням. Коли Улюель/Сен-Лоран став схожим на Сергія Звєрєва, знудилася і пішла.

"Амур фу" - костюмоване кіно Джессіки Оснер. Чорт його знає, чого ми на нього ходили. Думаю, спересердя. Клод Лелюш, який сидів поруч, теж так думав. Бо весь ряд спав з 10-ї хвилини. Австрійський фільм про порядні родини, розмірене життя й інше благолєпіє і домострой нагадував одночасно "Щоденник спокусника" К'єркєгора і лютневий сучасний Відень - на вулицях не видно людей і діти не кричать в магазинах. І все дуже чинно і чемно. Ми сказали "фу". І пішли. Через дорогу давали яхту, а на ній - вечірку. Велика компанія британських акторів жваво цікавилася Україною.

"Блакитна кімната"  Матьє Амальріка - надзвичайно рекомендоване для перегляду кіно. Зрозуміло, про любов. І щоб до гроба. Чи, принаймні, до довічного ув'язнення обох. Франція, наші дні, дощі, кохання на балконі, красиві ноги Стефані Кльо, безвихідь до прокусаних губ.

"Дикі казки", Даміен Шифрон - 2 години прекрасного чорного гумору, 6 історій. "Тобі б сподобалося", - сказав мій друг після перегляду.

Моє кіно в Канні цьогоріч майже закінчилося – мене за компанію з Віталіком  і справді позбавили акредитації. Хоча шанс подивитися добре кіно в мене залишився. Зрештою, є можливість подивитися дві українські стрічки: "Плем'я" Мирослава Слабошпицького і "Майдан" Сергія Лозниці. Тому що свій до свого по своє і квитки точно знайдуться.

Слабошпицький привезе в Канни Яну - глухоніму дівчину з інтернату, виконавицю головної ролі. У неї будуть два перекладачі: з глухонімої російської на глухоніму французьку. З французької - на російську. На екрані вона кохається без дублера - погодилася після того, як Слабошпицький відвів ії на "Житя Адель" - переможця минулорічних Канн. 

Одна хороша людина у відповідь на мої шмарклі про втрачене, разом з акредитацією, кіно, сказала: є бейдж з нюансом. А нюанс такий: бейдж чоловічий. І фото на ньому суворе. Хороші у мене колеги.