Один проти всіх

Суддя був у довгому чорному пальті. Високий, мовчазний. Дещо втомлений, проте спокійний вигляд, довге, колись смоляне, волосся, нині з відчутною сивиною. Загалом справляв враження людини, що попри суворий життєвий досвід, інтерес до цього самого життя не втратила. А досвід справді мав непростий. Двадцять років тому він із колегами виступав проти сицилійської мафії. Згодом двох інших суддів підірвали. Він уже двадцять років жив під охороною. Там таки, на Сицилії. Жив сам, без родини. Давав інтерв'ю, написав кілька книг. Важко сказати, як при цьому всьому почувався, чи чекав на свою бомбу, чи просто не думав про це. Підозрюю, двадцять років очікування на смерть змінюють ставлення до багатьох речей, до смерті – передусім. До Франції його запросили презентувати свої книги. Охорону забезпечувала французька поліція. П'ятеро в цивільному супроводжували його всюди, переговорюючись за допомогою рацій.

Перш ніж він заходив до приміщення, туди зазирав один із охоронців – великий, голомозий, у грубій шкірянці, з навушником у правому вусі – пробігав периметром, визирав у вікна, сигналізував, що все гаразд. Потім заходив суддя. Охорона розходилась кімнатою, не випускаючи його з поля зору. Коли ти опинявся поруч із суддею, мимоволі відчував на собі ці чіпкі прискіпливі погляди. Суддя, схоже, на охорону не надто зважав – поводився стримано, ввечері, під час концерту дістав із кишені новенький телефон і зняв на камеру виступ музикантів. Можливо, буде переглядати вдома. Коли надвечір залишив фестиваль і рушив до аеропорту, організатори полегшено зітхнули – обійшлося. Для нього все справді обійшлося. Ще кілька виграних у смерті днів. Приємна музика, фантастичне життя.

Наскільки усвідомленою була його позиція тоді, двадцять років тому? Наскільки усвідомленим щоразу є наше небажання йти на компроміси, наскільки щирим є наше обурення несправедливістю та неправдою? Більшість із нас має що закинути зовнішнім обставинам, має що висунути системі в якості аргументів. Проте далеко не всі готові ці аргументи озвучити, далеко не кожен готовий проти системи виступити. Є тисячі причин лишати все таким як є, відійти вбік, промовчати, прогнутись. Боротьба вимагає часу, не у всіх він є.

Боротьба вимагає впертості й терпіння. Зазвичай, його нам і не вистачає. Не вистачає сміливості, не вистачає послідовності, не вистачає впевненості в тому, що ми робимо, впевненості в собі. Натомість більш ніж вистачає здорового глузду, врівноваженості, поміркованості. Вистачає тверезого погляду на життя, здорової меркантильності, дозованого цинізму. Плисти проти течії – заняття гідне, проте виснажливе, куди простіше спробувати домовитись, знайти вигідний усім компроміс, зрозуміле всім рішення, спробувати прилаштуватися до умов, хай вони йдуть у розріз із нашими переконаннями, хай не узгоджуються з нашими принципами – здоровий сон тримається на маленьких слабкостях, на вмінні домовлятись, на здатності не суперечити там, де можна не суперечити. Невміння домовлятись – теж ознака слабкості, не надто приваблива риса, яка свідчить не так про принциповість, як про недалекоглядність, - думаємо ми, спостерігаючи за тими, хто все таки намагається виламуватись із обставин, прирікаючи себе на тривале й безнадійне протистояння. Ми завжди зможемо вирішити свої проблеми, - заспокоюємо ми себе, - завжди можна домовитись, завжди можна піти на поступки, завжди можна все здати й зберегти при цьому добре ім'я. Система тисне, але вона й захищає тих, хто приймає її умови. Якось так.

Двадцять років тому мені було дев'ятнадцять. Життя видавалось прекрасним та безкінечним, воно варте було боротьби, про жодні компроміси не могло бути й мови. Суддя, схоже, думав так само.

Сергій Жадан