Прощання з Кримом

Що зробила Україна за 23 роки для того, аби Крим став українським?

Відверто: ми зіштовхнулися не з наслідками путінської агресії. Ми пожинаємо плоди власної, української політики стосовно Криму – точніше, плоди відсутності такої політики. Бо – чесно кажучи – ставлення України до Криму було відверто споживацьким і водночас відстороненим.

Будьмо відвертими: наші стосунки з Кримською автономією були позначені терміном "тимчасовість". Ми не відчували себе повними господарями ситуації на півострові. І коли у 2007 – 2008 роках татарські часописи почали публікувати статті деяких лідерів Меджлісу про те, що кінцевою метою має стати відновлення кримськотатарської  державності, переважна більшість політиків та експертів у Києві поставилися до цього більш ніж спокійно: дискусія велася про те, коли це може статися – через покоління? Два? Три?

Кримські татари розглядалися як карта у грі з російськомовною, проросійською більшістю Криму –зізнаймося собі у цьому.

Південний берег Криму розглядався як ресурс для збагачення – за рахунок незаконних землевідведень, будівництва вілл і коттеджів нуворишів. А чи вкладалися кошти в інфраструктурний розвиток Криму? Відверто і чесно: що було зроблено для підвищення конкурентоздатності Криму? Саакашвілі – до якого можна ставитися по-різному – маючи набагато менші ресурсні можливості, зробив з менш туристично привабливого Батумі справжню "цукерку". Що зробила Україна, аби бодай облагородити Крим? Окрім дороги Сімферополь – Ялта, яку побудував Саша Янукович, взявши під свій контроль найдовший у світі тролейбусний маршрут? Комфортабельні готелі? Суперсучасний рівень обслуговування? Конкурентоздатний сервіс?

Ми рік за роком йшли до втрати Криму. Ми ідеологічно готували наступні покоління до того, що Крим – це така собі територія, яка дісталася нам у подарунок, а тому нічого не варта. Нам вклали у голову тезу про те, що Крим нам подарували. З панського плеча. Дякуємо товаришеві Хрущову, який подарував товаришеві Кириченку цілу область! Про те, що навесні 1944 року саме 4-й Український фронт під командуванням генерала армії Толбухіна – сформований значною мірою з українців півдня і сходу України – визволяв Крим від німецьких окупантів, ми не часто згадуємо, погодьтеся. Як не згадуємо і про 84 тисячі втрачених воїнів, що воювали за звільнення Криму. Як не згадуємо, що 8 квітня має відзначатися семидесятиріччя початку Кримської військової операції... Ми надто швидкими темпами почали забувати про ту спільно пролиту кров, яка пов'язує і солідаризує. Відкидаючи частину історії як "рудимент радянської ідеології" ми обірвали пуповину, що пов'язувала Україну і Крим.

Курси історії – починаючи зі школи – показували нам, як наші предки воюють з Кримом і завойовують Крим, але не показували більш тривалі у часі процеси співпраці, взаємопроникнення культур, формування єдиного культурно-ментального простору, пов'язаність Криму і України, Туреччини і України. Звісно – ми ж, бажаючи довести, що є Європою, соромилися свого азійсього минулого і своєї азійської природи!

Чому курс української літератури побудований таким чином, що він де-факто перетворився на курс україномовної літератури? Адже Україна – це не лише україномовний простір? Якщо ми говоримо про літературу України, то де в ній місце для Ізмаїла Гаспринського (який у світовому масштабі – як один із тих, хто номінувався на Нобелівську премію – міг зробити для сприйняття України більше, ніж добра половина прописних класиків української літератури) чи Максиміліана Волошина? Чому не стали частиною української культури Грін та Чехов? Чому на реконструкцію музею Чехова та ялтинського театру гроші виділяють не українські товстосуми, а російський мільярдер Лєбедєв, якого до того ж потім грубо "кинули"  деякі "герої" Майдану-2004? Чому у рейтингах українських художників не фігурує Айвазовський? У нас розроблено програму заходів – на державному рівні – до його двохсотріччя з дня народження? До урочистостей залишилося три роки! Хоча – підозрюю – до сторіччя з дня смерті Гаспринського теж немає жодних планів. Так само, як повз увагу української громадськості пройшло вісімдесятиріччя з дня смерті Волошина і Гріна.

І ви говорите про те, що любите Крим?

В країні, де Крим був би природною складовою, діти в першому класі вчили би і пам'ятали слова Пабло Неруди про те, що Крим – "Це орден на грудях планети Земля". І гордилися би, що про їх землю писав всесвітньо відомий поет. У нас би видавалися і перевидавалися книги про державу Феодоро і феодоритів, якими ми мали би пишатися не менше, ніж київськими князями – натомість у курсі історії Україні про це немає і згадки.

Насправді для нас Крим був певним подразником. Ми постійно лаяли кримський сервіс влітку, жалілися на ціни, на рівень обслуговування. І – погодьтеся – підсвідомо (а подекуди й свідомо) були готові до того, що Крим рано чи пізно відійде від нас.

Кримське населення – особливо в курортній зоні – маючи рентну свідомість і борючись за кожну копійку, кожну гривню, яку могли залишити в Криму туристи, вступали в пряму конкуренцію з державою (українською державою!), яка намагалася обмежити грошові потоки, переорієнтувати їх у бюджет. В свідомості кримчан держава, яка нічого не давала, а лише забирала, рано чи пізно перетворювалася на ворога.

Інвестиції з боку Росії в той самий Севастополь були більш зримими і відчутними, ніж українські. Транспортне сполучення Криму з Києвом залишало бажати кращого. Квиток на рейс Київ – Симферополь за ціною перевищував вартість квитка на рейс Київ – Ніцца. Ті, хто вибудовував подібну цінову політику, несуть відповідальність за ситуацію в Криму на рівні з російською стороною. І значно більшу, ніж Аксьонов з Константиновим.

Скільки нових робочих місць було відкрито у Криму протягом останніх років? І як співвідносяться ці цифри з аналогічними показниками у інших областях? Якими є тенденції в сфері розвитку підприємництва? Чи покращилися екологічні показники в курортно-рекреаційній зоні? А розвиток інформаційної сфери? Дайте чесну відповідь на ці питання, співставте цифри, а потім задайтеся питанням: і чому кримчани скоріш за все проголосують за відокремелення від України?

Україна – її еліти (а особливо протягом останнього десятиліття) - проводили щодо Криму грабіжницьку політику. Будьмо відвертими самі з собою. Як результат – Крим сьогодні виглядає більш бідним і відсталим, ніж будь-яка з областей України.

Ми не спромоглися зробити Крим українським на ідеологічному рівні. Ми не спромоглися зробити його українським на державному рівні. Ми не спромоглися зробити його українським на побутовому рівні.

Нам це не було потрібно!

Поганого господаря, який не обробляв землю належним чином, у деяких правових системах позбавляли права володіння землею. Що, з рештою, і сталося. Найгірше, що це сталося з допомогою іноземного втручання.

Рано чи пізно територія, слабо інтегрована в загальнодержавний простір, територія з власною ідентичністю, історією та культурою, зі своїм набором знаків і кодів, відокремлюється.

Шарль де Голль відпустив Алжир, який був колонією Франції. Відпустив з миром, хоча французи не могли йому цього пробачити. Як – відмовитися від території, за яку проливали кров наші предки? Відпустити батьківщину Жака Дерріда, Альбера Камю та Блаженного Августина? Відпустити землю, яка постачає французькому спорту найкращих футболістів? Де Голль відпустив Алжир з миром – і Алжир залишився де-факто французьким. Сьогодні Алжир не хоче покидати Францію – навіть зберігаючи власну незалежність та зовнішні атрибути самостійності.

...Навряд чи Крим стане частиною Російської Федерації. Путін розуміє всі можливі наслідки приєднання Криму до Росії – від економічних до геополітичних. Скоріш за все результати референдуму будуть прийняті до відома і стануть елементом великої політичної гри на нервах.  Крим може на роки опинитися у становищі невизнаної напівдержави і – цілком можливо – на деякому етапі прийме рішення возз'єднатися з Україною. Але для цього має змінитися сама Україна. Бо до тієї України, яку ми маємо сьогодні, не приєднається ніхто. Для України останні події мають стати уроком – уроком того, як НЕ ТРЕБА здійснювати політику щодо регіонів. І уроком того, як НЕ ТРЕБА формувати державну ідеологію.

Кримська епопея – це не просто криза. Це привід для того, щоби поставити крапку на існуванні нинішньої України. України декларативної і шароварної. України спекулятивної. І розпочати будівництво справжньої, реальної України.

Кость Бондаренко