Таємниці берлінського двору

В українській дискусії про німецьку політику та критичних висловах на її адресу часто забувають, що Німеччина – це демократична країна, де уряд формує коаліція переможців парламентських виборів. Уже через це політика Берліна визначається та реалізується за принципово іншими стандартами, ніж політика Кремля, де одноосібні рішення освячуються потужною державною пропагандистською машиною.

Варто пам'ятати і про те, що правляча коаліція в Німеччині не може не зважати на суспільну думку, яка у випадку "української кризи" (саме таке означення війни на Донбасі переважає в німецькому публічному просторі) залишається поділеною і навіть конфронтаційною.

Великим спрощенням є і ототожнення позиції німецького суспільства та політичного класу з її пропутінським сегментом, хоча він і має значний вплив. Вистачить згадати хоча би трьох колишніх канцлерів Гельмута Шмідта, Гельмута Коля та Герхарда Шредера, які в тій чи іншій формі підтримали Путіна у його війні проти України.

На цьому тлі позиція Ангели Меркель виглядає достатньо жорсткою і послідовною. Зрозуміло, що канцлер не має сумнівів щодо природи путінської політики та загроз, які вона несе для Європи та світу. І не підлягає сумніву, що саме завдяки жорсткій позиції Берліна Європейський союз таки запровадив (щоправда, лише після збитого малайзійського "Боїнга") серйозні економічні санкції проти Росії.

У німецьких політичних елітах існує безумовний консенсус, що "українська криза не має військового вирішення", що Україна не повинна бути членом НАТО і що Німеччина не має надавати Києву військову допомогу. При цьому на питання про те, яким чином тоді Україна може гарантувати свою безпеку у "буферній зоні" між НАТО і Росією, наразі відповіді немає. Так само у висловах солідарності з Україною та підтримки її територіальної цілісності ключові німецькі політики жодного разу однозначно не висловилися за чітку перспективу членства країни в ЄС.

Найбільшу підтримку Україні, її громадянському суспільству та реформаторським зусиллям висловила  німецька Партія Зелених (її найпомітнішими проукраїнськими спікерами є: в Європарламенті – Ребекка Хармс, у Бундестазі – Марілуїзе Бек). Найвідвертіше пропутінську позицію займає пряма спадкоємиця східнонімецьких комуністів – Ліва партія (Die Linke). Погляди консервативно-антиєвропейсько налаштованих німців відображає наразі не представлена в Бундестазі, але дедалі впливовіша "Альтернатива для Німеччини" (АфД).

Проте найголовніше, що нині зрозумілої стратегії щодо України, як і щодо Росії, не мають ні Берлін, ані Брюссель. Європейська політика загалом здебільшого реагує на чергові кроки Путіна, а не грає на випередження. Від уряду Меркель Україна може сподіватися підтримки реформ, відданості принципу економічних санкцій проти Кремля (питання їхньої подальшої долі ЄС вирішуватиме навесні), але не військової підтримки чи сприянні у вступі до НАТО.

У німецького суспільства, на настрої якого спираються німецькі політики, засадничо важливо розвивати те, що я пропоную назвати критичною емпатією до України. Тобто, емпатії, яка спирається на раціональне розуміння німецьких інтересів та німецької відповідальності за майбутнє Європи і України зокрема. Але яка водночас  передбачає критичне ставлення до української влади та, в разі потреби, вказування їй на помилки.

Тому зараз для України критично важливо продемонструвати відданість реформам, довести прозорість використання отриманих від західних кредиторів коштів, розслідувати події в Одесі та розстріл протестувальників на Інститутській і Майдані, зробити усе можливе для захисту прав громадян України на окупованих територіях. Від наявності позитивних прикладів з України істотно залежатиме подальша підтримка країни та її розміри.