Пристрасті за "увалом"

Мобілізовані в учебці поділяються на тих, хто хотів би звідси виїхати принаймні на день, та тих, кого безперервне перебування на полігоні в принципі влаштовує. Перші – це переважно сімейні та "аватари". За межами полігону – звичне життя, від якого вони вже почали відвикати, немов від колишньої коханки, але пам'ять змушує їх хвилюватися та нервово посміхатися, зачувши слово "звільнення". На два дні, на день, на кілька годин.

У моєму взводі є чоловік, який поїхав додому на чотири години. В дорозі він провів десять. Але ж побачив дітей, дружину, випив молока та поїв домашніх котлет.

Для когось виїхати і до розташованого поруч Рівного – розкіш. У місті є кафе, ринок, у місті є банкомати та супермаркети. Ще у місті можна випити. Не тутешню отруту, від якої мужиків забирають до шпиталю, а нормальної, чистої, а, головне, відносно безпечної "водяри". А потім з особливим шиком, по формі, не звертаючи уваги на гидливі погляди пасажирів, напівпритомно проїхатися в костопільській маршрутці. Через подібних "аватарів" командири неохоче відпускають адекватних мобілізованих.

Іноді не пускають просто так.

- Нет.

- Чому?

- Я сказал - нет.

Часом, навпаки, офіцер перебуває в доброму гуморі та відпускає "в увал" половину взводу. Когось – на день, когось – на три години. З незвички місто лякає, захоплює, дивує. Спливають давно забуті відчуття, щось ностальгічне, напівпрозоре, родом з дитинства. Коли ти після трьох тижнів, проведених у дитячому таборі, що розташовувався між невеличкою річкою та сосновою посадкою, повертаєшся додому, йдеш містом, пізнаєш і згадуєш його, зупиняючись зором на особливо важливих для тебе об'єктах… Найбільше дивують люди в цивільному одязі. Ви існуєте? Дякую, мені приємно на вас дивитися.

В кав'ярні йдеш до вбиральні і чи не вперше за останній тиждень дивишся на своє віддзеркалення. Чувак, це ти? Змінився. Ідучи містом, стримуєшся, аби за звичкою не відхаркуватися на землю чи не сякатися з лівої і правої ніздрі поперемінно. Шугаєшся велосипедистів та з острахом переходиш дорогу.

Відпускати бояться. Бояться, що приїдеш п'яний або не приїдеш взагалі.

Потрібно небагато: усміхнена офіціантка з пластмасовими сережками, дві чашки американо, тістечко "Ніжне", 15 хвилин у книгарні, півгодини в парку, вільний вибір печива у супермаркеті, півкіло полуниць, бентежні звуки міста.

Все це знайшлося в Рівному – додому мене цього разу не відпустили. Відпускати бояться. Бояться, що приїдеш п'яний або не приїдеш взагалі.

Як верховинський Вовчик. Кажуть, що він прийшов добровольцем, або жартують, що спустився з гір за сірниками і його забрали до армії. У нього навіть паспорту немає, лише кірочка з лісництва. Вовчик служив справно, не косячив, від спиртного відмовлявся. Врешті, випросив звільнення на чотири дні – 40 днів по батьку. І не повернувся: набридло служити. Справу передали до прокуратури. Командуванню – проблеми, солдатам – презумпція винуватості, Вовчику – світить трьошка "строгача". Або інший, новенький родом з Луганська. Спокійний і приємний хлопець, брав участь у спортивно-масових заходах. Попросився до міста. Врешті, спізнився, заблукав, приїхав п'яний, у наплічнику привіз залишки горілки та пиво. Ще один ухитрився в супермаркеті поцупити дезодорант – його привезла міліція…

Бажання вирватися звідси хоч на кілька годин змушує багатьох солдатів вдаватися до хитрощів, якось крутитися. Трохи часу за межами полігону надають сил, дозволяють відчути себе цивільним, а значить – вільним. Армія намагається привчити тебе до режиму та дисципліни, але спочатку це переважно марна справа. За місяць не перевчити, не зламати волю чи її відсутність. Згодом солдати до всього звикають, звісно. Примирюються з обставинами, інтегруються до системи, стають її частиною: від'ємною, іноді необов'язковою, буває – просто зайвою. Сидять на лавках під наметом, курять, травлять анекдоти, з тривогою думають про передок, з надією – про повернення додому, з відчаєм – про можливу смерть. Але не сьогодні, ні, точно не сьогодні.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook та стежте за оновленнями розділу!