Це не Рубікон

Якщо прослідкувати генезис російсько-українського протистояння, можна знайти відповіді на багато питань про його причини та шляхи розв'язання. Не припинення, як люблять зараз формулювати, а саме розв'язання. Таке формулювання випливає, в тому числі з того ж таки генезису. Історія дає відповіді на багато питань, і цю її здатність не варто недооцінювати. Саме її недооцінка призвела до того, що Україна як держава та суб'єкт міжнародної політики виявилася неготовою до протистояння, яке спалахнуло рік тому. Аж настільки неготовою.

Дає історія і відповідь на питання різниці між українцями та росіянами як націями. Судячи з політичної організації державних утворень, які функціонують на базі цих двох народів, різниця між їхніми менталітетами просто колосальна.

Одним з проявів цієї політичної організації є манера політичної боротьби у внутрішньому, національному масштабі. Ця різниця прослідковується ще від початку прояву перших зародків сучасної Росії. Безпрецедентне за своєю жорстокістю знищення Києва Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським у 1169 році, яке було нехарактерним для внутрішніх міжусобиць, стало чітким вододілом між "нами" і "ними". Свої міста так не знищують. Українська армія так не знищувала Донецьк влітку, як знищували ДАП чи Дебальцеве росіяни, що теж вважали їх "своїми".

Для Московської держави завжди були характерні деспотизм та жорстокі фізичні розправи з політичними конкурентами, які межували із тваринними збоченнями та маніакальними проявами. Керівник держави, якщо він виявлявся не диктатором-убивцею, мав мінімум шансів зберегти владу. Суть засідателів Кремля лишалася однаковою, змінювалися лише назви посад: князь, цар, імператор, генсек, президент.

Для Московської держави завжди були характерні деспотизм та жорстокі фізичні розправи з політичними конкурентами

Натомість нашим пращурам були притаманні інші методи. Навіть за часів Середньовіччя вони під час боротьби за Київський стіл шукали окрім силових політичні і правові шляхи для отримання влади. Наприклад, їздили до Ватикану заручитися підтримкою Папи та його допомогою в політико-правовому полі. І з часом практика відкритого фізичного знищення політичних конкурентів відійшла в минуле.

Однак у Росії нічого не змінюється.

В ніч проти 28 лютого вбили російського опозиціонера Бориса Нємцова. Навряд чи він мав великі шанси скласти конкуренцію Путіну або реально загрожувати його режимові. Проте діяльності Нємцова, схоже, вистачило, щоб було ухвалено рішення про його фізичну ліквідацію. На жаль, смерть Нємцова не є чимось таким, що виходить за рамки російських політичних реалій.

Соцмережі бурхливо відреагували на цей черговий акт безчинства кремлівської диктатури, заявляючи про "оскотинення" Путіна і Ко. Однак це "оскотинення" відбулося давно. І смерті тисяч наших співвітчизників, які загинули в ім'я хворих амбіцій та психічних розладів російського президента, – чергове і залізобетонне тому підтвердження. Тож убивство Бориса Нємцова – це не Рубікон. Рубікон давно перейдено.

Вбивство Нємцова лише ще раз підтвердило: Москва не зійде з курсу силового протистояння. Більше того, зачистка внутрішнього політичного поля свідчить проте, що це протистояння буде лише посилюватися. Для України це означає необхідність повного напруження сил та відчайдушної боротьби зі своїм одвічним ворогом.

Теза про "інших росіян" чи "іншу Росію" не може стати гарантом існування України, яку Москва калічила і знищувала протягом сотень років. Саме на Київ зараз лягає священна місія – поставити нарвану орду на місце. Саме Київ мусить відстояти і захистити тих самих інших росіян та іншу Росію. Саме Київ має довести, що ці інші існують та забезпечити їх незнищення як гарантію іншого майбутнього Росії.

Заяви про "провокацію", які одразу почали лунати з Кремля після смерті Нємцова, в жодному разі не можна сприймати серйозно. Вони більше схожі на насмішку та глумління над тілом ураженого ворога.

Це вбивство нічого не відкриває, як би це не звучало. Лише підтверджує.

Українська держава має напружити весь свій імунітет, всі свої сили, аби не допустити другого "червоного терору" на вулицях Києва, другої хвилі "боротьби з бандами" в лісах Холодного Яру, Полісся і Карпатах, другого Голодомору, другої хвилі боротьби з "ворогами народу".

Нам вибору не лишили. Шлях проторований і кінець його ми знаємо – або перемога, або небуття.

Долучайтесь до групи ТСН.Блоги на facebook та слідкуйте за оновленнями розділу!