Царське серце Туреччини

Все почалося з інформації, що Софія Київська – то мала копія Святої Софії в Істанбулі. І стало надзвичайно цікаво, чи така сама та більша Софія.

Та ні, все почалося з того, що, як усяка українська дівчина, я ще змалечку чула про Роксолану, яка одурманила голову турецькому Султану, і жила-поживала з ним довго й щасливо, поки смерть їх не розлучила.

А може, все почалося ще тоді, коли наш київський князь підписав Договори Русі з греками. Чи тоді, коли козаки били турків, а турки – козаків.

Важко сказати, з чого насправді все почалося, але те, що в голові роїлася купа картинок пишного, навіть казкового, міста Стамбула, - це точно. Особливо в українській голові. Адже коли було питаєш собі малою тата: "Де місто Константинополь?", він каже:

-         У Стамбулі.

-         А де місто Царгород, куди так часто їздили наші козаки?

-         В Стамбулі.

Я так і не збагнула тоді, що воно за Стамбул такий, що поз'їдав усі міста?!

Цієї осені нарешті купила дешеві квитки, забронювала дешевий готель, але вражень хотілося на всі гроші (чужі гроші, аби багацько)!

Приїхали ми з подругою серед ночі на площу Таксім, перелякані, не знаючи, де шукати свій готель. Злякались іще більше, коли й таксисти не знали, де шукати наш готель.

Але ж турки не були б турками, аби перед гарними дівчатами та лицем у грязь. Нам таки допомогли. І, переїхавши нічний Босфор, ми опинилися в якомусь гнітючому, вузькому місці-вуличці, де ходили афроамериканці, бігали діти й чомусь (що найбільше дивувало) музики на скрипках репіжили запальні мотиви людям, що сиділи прямо тут на вуличках і пили чаї. Як потім виявилося, це був один із найбідніших районів Стамбула, де жили курди, біженці з Сомалі та Сирії, а через близькість до Мармурового моря ще й рибалки та чайки, які несамовито кричали в небі цілісінький божий день.

Це був бідний Стамбул.

Але з приходом ранку (і так сім днів поспіль) до вечора ми ходили історичними місцями. Туристів було хоч греблю гати: на всіх язиках і на всі нації: японці, китайці, поляки, німці, американці, росіяни, іспанці. І ми. Площа Султан Ахмед, як серце Стамбула, не зважаючи на тисячі туристів, все одно лишалася затишною і спокійною. Може, через храми довкола. Коли приходила черга намазу, тут починався переспів муедзинів між Блакитною мечеттю, християнсько-ісламською Софією та ще однією мечеттю. І голуби злітали з мінаретів, наче Святий Дух.

Це був древній Стамбул.

І був ще багатий: із дорогими вулицями, готелями, авто, ресторанами. Взагалі з багатими людьми, нічними клубами і своїми хвастунами й модниками. Виявилося, що дівчата вдягають міні, й танці їхні нічим особливо від наших не відрізняються. Я загубилася у століттях: їхала у "величне", а приїхала в ХХІ!

У Стамбулі відчувався якийсь довгий україно-турецький зв'язок, може, й не завжди приємний: колись тут був базар, де продавали українських (і не тільки) полонянок, а це зброя султана і його дітей та яничарів, якою вбивали  й наших предків. Господи, які там шаблі та мечі: з усіма можливими дорогоцінними каменями, як сталь блищить!!! "Бідний Богдан Хмельницький, - подумалося, - йому така зброя і не снилася". Бо то ніби вже й не зброя, а витвір мистецтва. А це хамам, де милася наша Роксолана (а тепер не кожному можна знайти зайвих 80 єврів, аби й собі попаритись). Але цей зв'язок був. Наша спільна історія пов'язала Туреччину та Україну як Босфор Європу та Азію.

Зізнаюся, пробувши сім днів у місті, я не дуже розуміла захоплені відгуки моїх знайомих, котрі повернувшись, розповідали наскільки Стамбул "класний". Місто як місто. Дуже людяне. Де в небі стирчать гострі мінарети, і ти губися серед однакових вулиць, і все аж трохи дратує. Але приїхавши в Київ, я майже місяць не могли викинути його з голови, тільки про нього й балакаючи. Бо ти виходиш з-за рогу і думаєш, що зараз буде височезний мінарет чи знайома чайхана, чи Свята Софія. А їх немає. І старі вусаті діди з бідного і багатого Стамбула однаково мило посміхаються і п'ють свій міцний чай.

Не бачу резону розповідати-описувати палац Топ-капи з його архітектурно досконалими кімнатами та гаремом, оспівану поетами світу Айу-Софію, Галатську вежу, Цистерну Базиліка, Гранд Базар, де продавці такі вже гарнющі та привітні, що аж у душу влазять; численні мечеті, навіть ту, що побудувала наша-їхня Роксолана (за султанові гроші). В інтернеті досить різних описів та фотографій. Але це все непродуктивно. Стамбул неможливо описати, намалювати, показати на відео. Це треба побачити на власні очі. Стамбул треба пережити. Побачити Стамбул і … поки не вмер, знову побачити Стамбул.

Людмила Дядченко