"Цікаві книжки". Ми не є українофілами

Що читаємо? Антологію польської політичної думки про Україну та українців XIX-XX століть "Ми не є українофілами" - за редакцією Павла Коваля, Яна Олдаковського та Моніки Зухняк (Київ, Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2012). Як вказує у передмові перекладач Сергій Гірік, книга представляє "погляди тих польських політичних мислителів, котрі намагалися віднайти шляхи співпраці з українцями у спільних інтересах".

Що цікавого? За вміщеними у виданні текстами можна простежити еволюцію поглядів польських інтелектуалів -- включені до книжки публікації чи їхні фрагменти написано в період 1891-1985 років.

"Східну Галичину автори цих текстів залежно від часу написання тексту, характерної для нього політичної кон'юнктури та власних переконань називають то власне Східною Галичиною (австрійський період), то Східною Малопольщею (1920-ті роки, у відповідності до офіційної термінології, що застосовувалася в Другій Речі Посполитій), то Червенською землею (1920–1930-ті роки, коли вживання цього суто історичного терміна відігравало роль своєрідного компромісу між переконаннями авторів та офіційною державною політикою)".

Телеграфним рядком наведу буквально по одній цитаті з кількох авторів книги. Щоб можна було б скласти враження про обшир позицій і різні етичні та політичні настанови діячів, тексти яких цитовано.

Адольф Юзвенко - "У конфлікті з українцями польські політики з кола Юзефа Пілсудського були готові на компроміс. Пілсудський не прагнув здобути всю Східну Галичину, хоча й не мав наміру поступитися Львовом на користь українців. Своє ставлення до питання майбутнього Галичини він ставив у залежність від того, як остаточно складеться доля всієї України. Пілсудський хотів, щоб Польща мала в Україні союзника проти Росії".

Станіслав Тарновський, граф,посол до Галицького крайового сейму. Голова Академії наук, дворазовий ректор Яґеллонського університету, - "У наш час [текст написано 1891 р.] ми не чинили їм жодної кривди, але вони нам зробили багато шкоди. Не зачіпали їх ніколи, лише захищали себе, державу, до якої належимо, та церкву. Опиралися їм і діяли проти них, бо те, чого вони прагнули, було несправедливим і небезпечним. Ми не могли дозволити, щоб нас називали чужаками і просили піти за Сян, щоб вони тяжіли до чужої держави й чужої церкви, намагалися не допускати їх до більшої влади зі страху, щоб вони не вжили її на зле. Вони до нас мали (і напевно, досі мають) ненависть, ми ж до них лише недовіру".

Леон Василевський, публіцист, дипломат, історик, - "Саме тут, у підросійській Україні, перебуває центр тяжіння всієї української справи… Ідеал, якого має прагнути кожен нормальний народ – ідеал національної незалежності, може здійснитися лише шляхом звільнення підросійської України. І рано чи пізно цей ідеал мусить стати чисто практичним гаслом українського національного руху, української демократії".

Влодзімеж Бончковський, публіцист, засновник часопису "Biuletyń Polsko-Ukraiński", співробітник паризької "Kultury", якомуналежить фраза, що прикрасила собою назву книжки - "Ми не є українофілами. Нам анітрохи не подобається сучасний стан речей в українському суспільстві, ми не ллємо сльози над українською історією, нас не розчулює образ степу, хутора чи вишневого садка… Українців (так само, як і білорусів із литовцями) вважаємо своїми союзниками, а їхній поміркований здоровий розвиток, свідомий власної мети й прагнень, визначаємо як такий, що підсилює наші власні сили. І саме тому проголошуємо: "Україна має бути вільною!".
Анджей Суліма-Камінський, історик, професор у Джорджтаунському університеті у Вашингтоні, - "Розмовляючи з нами, українці не забувають (інша справа, наскільки вони мають рацію), що ми є їхнім історичним і потенційним ворогом. Ця недовіра, упередження, а часто й ворожість із боку українців вражає, а іноді й ображає багатьох молодих поляків… Польське невігластво й моральна зарозумілість разом із українським почуттям кривди й задавненими упередженнями не можуть схилити обидві сторони до щирої розмови й порозуміння".

Тадеуш Голувко, політик, один із найближчих співробітників Юзефа Пілсудського, посол до сейму, вбитий членами ОУН, -- "Однією з головних і найнагальніших реформ вважаю запровадження української мови та літератури (так само й білоруської) в усіх польських середніх школах у східних воєводствах. Це державна необхідність, якщо ми хочемо в майбутньому мати там розумну інтелігенцію й здібну адміністрацію. Чиновник, суддя, лікар, агроном на цих землях мають володіти мовою місцевого непольського населення, якщо вони хочуть, щоб до них дослухалися і їх поважали".

Пьотр Дунін-Борковський, публіцист, дипломат, львівський воєвода у 1927-1928 рр., -- "Маємо мислити, як і завжди, коли йдеться про життя народів, категоріями довгих років, іноді навіть століть, а не хвилин. Національної згоди не можна дійти накиданням її собі на шию чи підписанням якогось документа… Польська політика має бути політикою задоволення інтересів українців без шкоди для держави і польської суспільності, метою - їх лояльність".

Міколай Зданович, на жаль, у іменному покажчику про цього автора забули, -- "У Східній Малопольщі немає жодної польської родини, яка б не мала родичів серед українців, і навпаки… Маю на увазі верству дрібних землевласників, який досі домінує в малопольській політиці. Це взаємне породичання є природним грунтом для взаємного замирення. Ідеться лише про те, що полякам слід припинити дивитися на себе як на щось краще, ніж їхні родичі-українці, як на Herrenvolk [Народ панів], щоб вони припинили з погордою дивитись на приналежність цих своїх родичів до селянства, на їхнє греко-католицьке віросповідання та на їхню етнічну та звичаєву окремішність".

Юзеф Лободовський, поет, прозаїк, публіцист -- "Чи виникнення самостійної України лежить в інтересах Польщі, чи ні? Якщо так, то варто провадити дискусію далі, якщо ні -- усе решта втрачає значення… Для Росії "питання України є питання життя і смерті, а не імперіалістичної жаги"… Чи Росія не має досить багатств на Уралі й у Сибіру, досить землеробських просторів, досить територій для колонізації в міру зростання її населення? Російський народ може жити, розвиватися і процвітати без України, так само, як і без Кавказу й Туркестану".

Не тільки окремі фігури, але й інституції визначались у своєму ставленні до нашої країни. Майбутньої, звісно. Конфедерація незалежної Польщі - польська підпільна партія, створена у 1979 році, -- "Республіка Польща не може погодитися на залежність України від якої завгодно російської держави і при цьому не претендує на будь-який вплив зі свого боку на українські землі. В польських інтересах лежить створення й зміцнення цілковито незалежної української держави, до якої буде включено всі населені українцями землі. Ця держава має розкинутися між вільною Польщею та вільною Росією".

Ці слова, проголошені в 1980 році, лишаються актуальними для практично всіх сегментів польської політики. Активна діяльність Варшави як "адвоката" Києва, правда, не призвела до виникнення в Україні скільки-небудь активного пропольського лобі. Яке б могло час від часу ініціювати дискусії щодо місця і ролі Польщі в минулому і майбутньому держави. Ми і тут пасемо задніх…

"Гасло, винесене в заголовок останньої зі статей, включених до антології [автор - Богдан Скарадзінський,публіцист, доктор економіки, активний діяч самвидаву], – "Пробачаємо і просимо пробачення" – гідно підсумовує розвиток польської політичної думки про Україну й українців протягом цього чи не найтрагічнішого у спільній історії цих двох народів століття. Вміння пробачати й просити вибачення навіть за задавнені провини, вміння брати відповідальність за ті провини, до яких сам не маєш прямого стосунку – шлях до розуміння іншого й порозуміння з ним, до відмови від його демонізації".

Фраза. "Ми походимо з одного кореня, розмовляємо мовами, котрі є настільки подібними, що розуміємо одне одного, не вивчаючи їх. Маємо одну віру, хоч обряд і різниться, живемо на одній землі і впродовж віків маємо спільну історію. Однак – ми не є русинами, та й вони не вважають себе нами".