"Войнушки"

Війна — чудовий спосіб для політичного керівництва не лише відволікти увагу суспільства від насущних внутрішніх проблем, але й об'єднати його, мобілізувати всі сили для боротьби із зовнішньою загрозою. Крім того, війна — чудове виправдання для введення в дію різного роду "надзвичайних станів", "тимчасового обмеження на період військових дій" прав і свобод громадян. Війна фактично легітимізує переформатування влади в авторитарну. Тому, якщо її немає, а різні суспільні свободи вже надто надокучили керівництву і заважають йому спрямовувати країну єдино правильним шляхом, то війну слід вигадати. Причому бажано таку, щоб була переможною для цього керівництва, а отже виправдала вв'язування у конфлікт.

Класичним прикладом такої "потрібної війни" в недавній історії є війни Росії у Чечні, особливо Друга чеченська, що стала платформою для стрімкої політичної кар'єри спочатку прем'єра, згодом президента (згодом знову прем'єра і знову президента) Володимира Путіна. Військовий конфлікт став чудовим фоном, на тлі якого відбулося швидке перетворення сусідньої держави в авторитарну.

Росія завжди була джерелом натхнення для теперішньої влади в Україні. Як у гуманітарній політиці, так і у ставленні до вільних медіа легко побачити застосування в нашій країні саме російських сценаріїв.

Звісно, Янукович та його команда розуміють, що не можуть дозволити собі справжньої, а тим паче (зважаючи на теперішній стан української армії) переможної війни. Тому вони вдалися до розкрутки минулої війни, яку свого часу вже виграли без їхньої участі. Цього року занурення українських громадян в інформаційну безодню "Великої Вітчизняної війни" (представленої безліччю фільмів, серіалів, репортажів, статей, пісень, реклами) не обмежилося вже традиційним Днем перемоги і кільканадцятьма днями напередодні 9 травня. Минулого тижня з нагоди нападу нацистської Німеччини на свого колишнього союзника СРСР піднявся новий вал інформаційної істерії, за масштабами майже співмірний із травневим.

Схоже, що це лише початок широкої кампанії, адже попереду — річниці визволення українських міст від німецької окупації у 1943—1944 роках і, врешті, ювілей самої "Великої перемоги у Великій Вітчизняній війні", який відзначатиметься в 2015 році. Тому самому році, який має стати роком повторної "великої перемоги" Януковича.

Воєнна тема, творчо доповнена боротьбою з фашизмом, може стати головним сюжетом виборчої кампанії влади. Уже сьогодні міста Сходу та Півдня України заліплені білбордами, які сповіщають виборців про "повернення правди про Велику Вітчизняну війну". Навряд чи до 2015 року в арсеналі Партії регіонів та Віктора Януковича з'являться ще якісь перемоги, тож вони намагатимуться витиснути максимум із цієї.

Шкода від цієї кампанії не обмежується поверненням до суспільної свідомості старих пропагандистських міфів радянських часів.

Поширення воєнної істерії радикалізує суспільні настрої загалом. Адже, на відміну від справжньої війни, коли об'єктом ненависті та агресії є зовнішній ворог, влада сьогодні проводить лінію фронту між "фашистами" та "антифашистами" всередині нашої країни.

Притому, що рівень незадоволення ситуацією, який може вихлюпнутися в неконтрольоване ніким насильство, і так зашкалює. І це незадоволення однаково сильно відчувають усі громадяни країни, яких сьогодні штучно розводять по різні боки барикад. І якщо в столиці ця агресія поки проявляється лише в незначних сутичках з участю різного роду "тітушків", то в провінції уже доходить до серйозніших зіткнень, навіть із застосуванням вогнепальної зброї. Можливо, така дестабілізація входить у сценарій, розглядається як можливість скористатися дуже бажаними надзвичайними повноваженнями і навіть уникнути не дуже бажаних виборів.

Але тоді "стратег" точно недооцінює небезпечності ситуації, яка назріває, та переоцінює власні можливості контролю над нею. Визволений із минулого страшний джин війни навряд чи захоче бавитися зі слабкою владою за її правилами.