Геть від Москви!

...Як учасник поетичного гурту "Бу-Ба-Бу", Юрко Андрухович свого часу зітнувся з думкою критиків про те, що він – не прозаїк. Тодішня псевдопатріотична зашореність наших літературознавців зазвичай не сприяла виявленню того, як колишній випускник московських Вищих літературних курсів намагається "перелопатити" поетичну мову і поетичне бачення, прибравши при цьому риму, і намагаючись зберегти внутрішній ритм та майже силоміць втиснути в прозову колію поетичний образний ряд. Іноді це йому вдавалося, хоч такі збочення завжди бувають помітні, наче "голубі" в армії.

Утім, професіонал завжди візьме своє за будь-якої погоди: "переможена складність", як полюбляв притакувати Пушкін. У збірці "Листи в Україну", яка побачила світ у видавництві "А-ба-ба-га-ла-ма-га", автор перемагає історичну відірваність від рідного краю за часів свого студентства. Поспішає до друзів, Сашка Ірванця і Віктора Неборака, приміряючи дорогою екзотичні маски менестреля часу власного роману "Московіада".

Утім, віршує Андрухович блискуче: фехтує цитатами, жонглює словами, сміливо жертвує власною біографією. Думка при тому в'ється плавним серпантином, ніколи – з поваги до масового читача – не пірнаючи в тунелі глибокого смислу, оскільки справжня поезія ніколи не буває складною.

Складна поезія – це міф, тому що складними (точніше ускладненими) бувають лише засоби її творення: синтаксис, метафора та ін. Натомість в основі поезії лежать найпростіші у світі речі, якими оперує автор "Листів в Україну" – бурлеск, балаган, буфонада. Ну, Бу-Ба-Бу, ви зрозуміли. І ностальгія, звичайно. Наразі все виходить настільки чітко, переконливо і весело, що від того стає неймовірно сумно.