Принц держплану

Завжди було цікаво дізнатися, як цілком автономні одиниці з часом складаються в офіційну схему чергового покоління. Не в останню чергу цьому сприяє література, і зокрема у російському жанрово-стилістичному бестіарії давно вже прижилися світоглядні романи виховання, присвячені як кінцю минулого, так і початку нового століття.

Так, у збірці оповідань "Мандустра" Єгора Радова, культового співця перебудови і російського Берроуза, як називали його у вузьколітературних колах, править бал суцільна психоделія. Мабуть, інакше живописати ті ейфорійні часи було просто неможливо. Якось видавець попросив Радова описати свій наркоманський досвід реалістично, і той був просто обурений. Мовляв, нехай "Мандустру не можна визначити, а вільно лише описати", але назвати речі своїми іменами, оспівавши життя-буття літінститутського принца з номенклатурної родини, означає зруйнувати шарм відкриття радянським поколінням забороненого плоду контркультури.

І хоч у збірці "Мандустра", до якого увійшли оповідання Радова, опубліковані у 90-х роках в журналах "Птюч", "WAM" і в газеті "Ещё", герої живуть з котами ("Маленьке мінетне кошеня"), моржами ("Я та моржиха") і гумовими жінками ("Мистецтво це кайф"), вигадуючи альтернативну історію ("Цар добрий") і навіть класифікуючи життя ("Ветерани психічних воєн"), але наприкінці вони все одно стикаються із власним відображенням у дзеркалі.

Тож не дивно, що завершується збірка цілком на радість вищезгаданому видавцеві уповні реалістичною трійкою оповідань "Як я став наркоманом", "Як я лежав у наркологічній лікарні" і "Як я вилікувався від наркоманії". І нехай це не відкриття для нинішньої культури, а всього лише повторення азів з малодоступної на той час літератури бітників, одним з авторів якої (а саме з Аленом Гінзбергом) дружив Єгор Радов, але для свого покоління він залишився кумиром. Який навіть на порозі нового світу сумно стояв біля витоків чергової асоціальності, міркуючи, як його герой: "Чи існує життя на тому боці Землі?".