Наша відповідь Сорокіну

Споконвічні "легенди і міфи" визвольної боротьби офіційна історія літератури завжди зараховувала до етнографічної екзотики, а документальні джерела залишала літературознавцям у штатському. Здається, Петру Кралюку у романі "Сильні і одинокі" вдалося досягти компромісу, і художня форма його твору доповнена документальною складовою – не переписаною, як це зазвичай буває, із засекречених архівів, а вибраною з "живих" джерел народної пам'яті.

Працюючи у такому незвичному стилістичному регістрі, автор твору про відносини на західноукраїнських землях під польською окупацією досягає дивовижного результату. По-перше, добре розуміючи владу тексту, він використовує, здавалося, давно відомі документи з історії ОУН, які, тим не менш, набирають у романі цілком містичного флеру.

По-друге, не обійшлося без "літератури". Так, слідчий у романі, що за власним вишуканим єзуїтством нагадує свого колегу зі "Злочину і кари" Достоєвського, насправді родовитий шляхтич-поляк – вихований, освічений, який щодо українців послуговується гаслом з-під пера їхнього ж класика Панька Куліша ("народе без пуття, без честі і поваги"). Натомість його бранець – студент львівської Політехніки, зовсім не схожий на хрестоматійного вбивцю з сокирою. "Дітвак з цим дрібненьким личком, щуплий, худорлявий (і здоров'ям не дуже похвалитися може), – міркує про нього поліціант, – тримає в своїх руках долі багатьох людей, владу над їхнім життям і смертю".

Отже, мова про Степана Бандеру, підпільника на псевдо Лис, який розпочинав свою діяльність у Львові. Так само почавшись з розмов у кабінеті слідчого, густо приперчених рясними цитатами з українсько-польської класики, перед нами розгортається маловідома історія героїчної боротьби українських бойовиків-підпільників з польськими окупантами і заодно із світовим більшовизмом. При цьому польська влада показана у романі цілком толерантно, слідчий чудово знає історію, читає вірші, співає пісні…

До речі, ситуація з українцями Галичини, яка під час описуваних подій належала до Польщі, нагадує стан українства на період 1917-го року. "Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що воно таке? Ми його тим часом замкнули", – листували селяни до Михайла Єреміїва, редактора газети "Рада".

Те саме у Кралюка: "На гостинці лежало двоє чоловіків. Один уже непритомний, добре побитий. А другого били – безжалісно. Панотець почав угамовувати людей: "Ви ж християни! Забули заповідь "Не вбий"?" "То бандити! Якщо не заб'ємо їх – вони спалять село", – торочили селюки панотцю. "Христом-Богом прошу: зупиніться!" Перестали бити – щось людяне прокинулося в душах розвадівців. Василь та Дмитро очуняли. З їхніх голів текла кров, сліпила очі. Вони наблизились один до одного, взялися за руки. "Ми – члени Організації Українських Націоналістів, – сказали. – І вмираємо за Україну".

Смертей у романі Кралюка, який завершується сповіддю вбивці головного героя, чимало. Утім, жанр історичної белетристики потроху відроджується в нашій літературі, і це, безперечно, радує. А то вже сусіди, признатися, сполошилися, і уславлений метр російського постмодернізму Володимир Сорокін якось цікавився в автора сих рядків, чи має українська література твір про ОУН. Здається, з виходом роману Петра Кралюка можемо відповісти ствердно.