Дим над водою

Озеро має жвавий, але складний характер. Настрій його міняється, виглядає воно щоразу інакше. Вдень над ним стоїть білий туман, справжній дим, важко навіть розгледіти, що там діється – на тому березі. Натомість, доки розглядаєш вологу й морок, звідкись пробивається сонце, підсвічуючи зсередини важку туманну завісу. Потому відразу починається дощ і – цілком несподівано – град. Згори, з чорно-білого нагромадження, сиплеться крига – гострими кришталевими шматками. Але вже за якусь годину хмари відтягує в бік гір, сонце намагається просушити берегове каміння, птахи повертаються до води. Наступного ранку про все це важко згадати. Повітря прозоре й сухе, лише протилежним боком низько сунуть легкі хмари, аж надто низько, попід пагорбами, попри церкви та брами, насторожено, ніби лисиці, обходячи прибережні будівлі. Надвечір погода знову псується, з-за гір перетікає зимне повітря, наповнюючи озеро холодним свинцем. Зранку буде сонце. Або не буде. Яка різниця.

Я знаю, що ніхто не любить туристів. Я їх сам не люблю. Хоча, спитай мене – за що саме я їх не люблю, навіть не відповім. Всі не люблять, і я теж. Але робити вигляд, що я свій у чужій країні не люблю так само. Смішно це якось. Я завжди й усюди знаю, звідки приїхав і куди мені повертатись. Жодних ілюзій, жодного розчарування. Кожному своє – комусь крижані озера, комусь – штучні водосховища. Подорожі корисні хоча би з огляду на те, що тебе будуть ідентифікувати з місцем твого проживання. Іноді це корисно. Хоча й не завжди приємно.

Міклос, швейцарський журналіст, чий тато боровся з комуністами в Будапешті 56-го й похований чомусь на Пер-Лашез, минулого року приїздив до України напередодні Євро. Я його познайомив із харківськими вболівальники. Здається, вони між собою навіть побились. Відтоді Міклос ставиться до українського футболу з повагою та інтересом. Розпитує мене про новини.

- Правда, - питає, - що у вашого клубу зміниться власник?

- Правда, - відповідаю.

- І кому він тепер належить?

- Офіційно чи насправді? – Уточнюю я.

Міклос не зовсім розуміє, але слухає уважно. Час від часу питає про політичні новини. Я намагаюсь триматись футбольної лінії, хоча футбол – це і є головна політика, куди ж без неї. На відстані легко критикувати та звинувачувати. Дистанція позбавляє почуття персональної відповідальності, створює ілюзію непричетності. Так і хочеться вивалити на першого ліпшого перехожого все, що думаєш про проблеми та перспективи. Але потім стримуєш себе, думаєш – хто я, власне, такий, аби когось засуджувати й критикувати? Чим я, зрештою, кращий? Так ніби я не живу з цими людьми від народження. Так ніби я збираюся кудись зі своєї країни перебиратися. Їм тут, добре, думаю собі – їхні хмари над озером мають щоранку інший відтінок, щовечора інше забарвлення. В них тут податковий рай і воду можна пити просто з крана. В них тут таке чисте повітря, що навіть наші олігархи переїздять сюди на пмж. Ну, але мені що до цього? У мене в тата незабаром деньнародження, і для мене це значно важливіше за будь-яку геополітику. Краще обмежитись футболом, думаю я й розповідаю про перемогу над "Динамо".

На вулиці мене зупиняє великий усміхнений ліванець. Питає дорогу, розпитує звідки я.

-О, - радісно сміється, - Україна! Я був у Києві, Одесі та Львові! Прекрасні міста! Чудова країна! Я люблю Україну!

Навіть не згадаю, аби хтось вимовляв цю фразу так щиро й невимушено.