Нісенітниці живуть і перемагають

Я от не можу ніяк второпати, чому лише галичани мусять носити тавро зрадників і тих, "хто стріляв у спину". Думаю пора б уже це почесне звання розділити з рештою українців, бо вони були і в УПА, і навіть в СС "Галичина".

Ба більше – українці були і в армії Власова, і в козацьких з'єднаннях, які воювали на боці німців.

Самих лише росіян на боці німців воювало біля мільйона. А бійців у дивізії СС "Галичина" – від сили 9-12 тисяч.

Нє, пора й нам декого власовцями обзивати, а то якось незатишно. Таке враження, що чогось бракує.

Одного разу синочок Януковича, перебуваючи в Празі, заявив, що "савєтскіє вайска асвабаділі Прагу". Яким же було його здивування, коли почув: "Ні, Прагу звільнили власовці".

Ну, от і їм є чим пишатися.

Друга світова війна овіяна безліччю вигадок. Хто у Львові та й поза Львовом не чув про брутальну ліквідацію улітку 1943 р. двох тисяч італійських вояків, у тому числі ще й 5 генералів та 45 офіцерів?

Ця трагічна історія безліч разів була згадана й описана, а головна причина її невмирущості полягає в тому‚ що участь у ліквідації італійців брали кляті бандерівці та власовці.

Вперше про трагедію італійських вояків розповів російський письменник Владімір Бєляєв у книзі "Разоблачение. Документальные очерки и повести"‚ виданій у Львові 1960 р. Бєляєв, виконуючи замовлення чекістів‚ написав кілька книг спрямованих проти українського націоналізму.

Суттєвою їх вадою було те‚ що всі вони наскрізь брехливі. Задля кращого ознайомлення читачів із особою цього "темного человека"‚ як схарактеризував його письменник Юрій Нагібін‚ варто навести спогад самого Нагібіна‚ який у повоєнні роки побував у Львові і зустрічався з Бєляєвим:

"Рассказывается это на очаровательной белозубой улыбке по-русски, с чуть приметным украинским акцентом.

– После войны, точнее, в октябре 1946 г. повстречал я во Львове дивчину... Глаза голубые, как озера... Хеть! На ресницы карандаш положить можно. На мадонну Сикстинскую похожа, честное слово!.. Вот Леночка не даст соврать!.. Познакомились. Ну, я сразу в КГБ – чтобы ей проверочку сделали.

А там Пашка Косогуб, такой чудак, он у бандеровцев разведчиком был, душегуб, каких мало, сейчас демобилизовался, в райисполкоме работает.

Так этот Пашка сразу взял ее в работу... Хеть! Раскололась в два счета. Племянница Деникина, связана с японской разведкой, участвовала в покушении на товарища Торбу. Полный порядок. Ей дали шлепку, после обменяли на четвертак. До самого пятьдесят третьего просидела... Хеть!..

– Ну, а потом что?..

– Как что?.. Полностью реабилитирована. Недавно во Львов вернулась. Но уже совсем не то, пройдешь и не посмотришь, вот Леночка не даст соврать!"

А ось ще одна львівська замальовка: "Беляев выпивал в доме старого друга, местного профессора-филолога.

Водки, как всегда, не хватило, и профессор побежал за угол, в ларек. Беляев стал домагаться у его жены, пожилой женщины, чтобы она отдалась ему по-быстрому, пока муж не вернулся. Та пыталась его усовестить, но он вынул пистолет и пригрозил, что застрелит ее.

Глупая женщина продолжала упрямиться, он действительно выстрелил и попал ей в бедро. Она навсегда осталась хромой, а Беляеву вкатили "строгача". Его утешает одно: на следствии выяснилось, что эта женщина – сестра убийцы Воровского. Все-таки Беляев не зря старался".

Усі ці пригоди не завадили Бєляєву у 1951 р. отримати Сталінську премію і три ордени Леніна. Письменник-інтернаціоналіст так ревно вислужувався перед партією‚ що навіть від рідної матері відцурався‚ яка разом із його вітчимом потрапила до ГУЛАГу.

В офіційній автобіографії це звучало так: "Мои родители были мелкими служащими губернской совпартшколы". Те‚ що вони померли у нужді‚ ідейного комуніста не цікавило.

Але вищі сили не дрімають, за все доводиться платити. Сотворивши безліч антиукраїнських памфлетів‚ Бєляєв перебрався до Києва і гірко запив. Син його помер ще малолітнім‚ а донька наклала на себе руки.

Та повернімося до легендарної версії. Отже, за словами Бєляєва, після падіння Муссоліні та капітуляції Італії, німецькі нацисти розстріляли і спалили італійців, які відмовилися скласти присягу "фюреру і рейху".

Знищували їх на "Пісках" за Личаковом і в "Долині смерті" за Янівським концентраційним табором, неподалік Янівського цвинтаря. У концтаборі італійців стерегли власовці. Ще якусь частину італійців знищили у таборі в Пикуличах біля Перемишля, де вже для різноманітності була "бандерівська сторожа".

Італійців автор описує з симпатією: вони ділилися харчами з місцевим населенням‚ у львівських трамваях офіцери навіть демонстративно їздили у вагонах, призначених для львів'ян, а не "для німців та союзників"; італійські вояки постачали зброю євреям і рятували їх від смерті; вони також продавали або міняли підпільникам зброю за тютюн та харчі.

У звіті до Берліну командир СС та поліції в Галичині бриґаденфюрер-СС Фріц Кацманн скаржився: "Що менше євреїв залишилося в живих, то дужчав їхній опір.

Вони використовували найрізноманітнішу зброю, головно італійського походження. Італійську зброю євреї купували в італійських вояків, розташованих у дистрикті Галичина".

Також і українське населення в районі Пикуличів подавало харчі італійським в'язням у таборі, не зважаючи на те, що сторожа мала наказ стріляти в кожного, хто підходив до табору.

Така ось зворушлива історія. Живе вона й досі‚ а наші місцеві патріоти навіть прагнуть на місці страти італійців встановити пам'ятник. Про бідолашних італійців навіть написала відома культурна діячка Лариса Крушельницька.

А тим часом правда виглядає зовсім інакше. Італійська газета "Corriere della Sera" ще 18. 06. 1960 р. виступила з заявою міністерства оборони: "Необґрунтована вістка про масакру двох тисяч італійців у Львові спланована як підступний пропагандистський маневр".

З'ясувалося, що на гачок Бєляєву потрапили й італійські комуністи, які кинулися роздувати по газетах сенсаційну новину. Та і як було не потрапити, коли рік перед тим російська преса теж підхопила благу вість.

Починали скромно: з повідомлення, що 8 вересня 1943 р. німці розстріляли біля Львова двох італійських офіцерів. Були названі й прізвища цих офіцерів. Через кілька днів комуністична газета "Уніта" опублікувала про це велику статтю зі свідченнями колишнього військовополоненого.

Міністерство оборони Італії негайно організувало розслідування, яке виявило, що ця вістка не має ані найменших підстав. Про це заявив і міністр Антеотті в парламенті. Та, не зважаючи на це, 12 березня 1959 р. італійські газети знову підхопили цю тему.

Цього разу з подачі російської преси вони стверджували, що німці відразу після 8 вересня 1943 р. начебто знищили близько 2 000 італійців. При цьому преса покликалася на свідчення якогось поляка.

Історія набирала мелодраматичного і зворушливого присмаку. Адже німці знищили у Львові не якийсь там італійський гарнізон, а саме той, який відмовився від співпраці з вермахтом.

Чого вартують отакі свідчення "очевидців", зазвичай чомусь поляків, вигулькнуло дуже скоро. Міністерство оборони Італії вияснило і заявило, що з кінця липня 1942 р. до 8 вересня 1943 р. у Львові існувала тільки італійська евакуаційна команда в складі одного офіцера, одного підофіцера та кількох писарів, завданням яких було переправляти на батьківщину італійських військових‚ які поверталися з фронту.

"Операція переправи наших частин та збирання розпорошених була до кінця червня 1943 р. закінчена повністю", – писалося в заяві МО Італії.

Цікаво‚ що ця інформація аніскілечки не витверезила ані самого Бєляєва‚ ані наступних міфотворців.

Міф і далі живе та кочує. "Нещасним італійцям" наші поети присвячують вершики‚ скульптори ліплять композиції‚ художники базграють малімони‚ історики-популяризатори вигадують усе нові деталі "трагічного розстрілу".

Якщо у Львові бувають туристи з Італії‚ їх обов'язково ведуть на Янівський цвинтар і розповідають зворушливу історію великої нісенітниці з маленької бульбашки.

Юрій Винничук