Історична реконструкція?

14 грудня 1918 року Його Ясновельможність Гетьман України Павло Петрович Скоропадський підписав Акт зречення і покинув Київ. Його чекала довга дорога у Швейцарію, а потім у Німеччину. Його четверо старших дітей і вагітна дружина були відправлені іншим шляхом – через Одесу (на початку 30-х років на Київщині було записано "Народну думу про Гетьмана Скоропадського",  рукопис якої мені довелося бачити в Центральному державному історичному архіві України у Львові – там оспівується у гіперболізованих подробицях мандрівка гетьмана та його родини).

До Києва увійшли війська Осадного корпусу на чолі з Директорією УНР – Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Андрій Макаренко, Федір Швець, Опанас Андрієвський. Уособлення опозиції. Поперед них – корпус Січових Стрільців, найбільш боєздатна військова частина. А ще – отамани та отаманчики, наспіх зорганізовані у ватаги дезертири з фронтів Першої світової, ліві елементи і студенти... Велетенський, строкатий табір, у якому кожен виступав зі своєю програмою – всіх об'єднувало лише одне: спільне бажання скинути Гетьманат.

Гетьман чимало зробив для України. За вісім місяців свого правління відкрив Академію Наук, університет, українські гімназії, намагався провести ряд реформ. Біда гетьмана була в тому, що він не був самостійним у своїй політиці. Його влаштовував напівмаріонетковий статус Української Держави. Він ігнорував українські партії, більшість із яких були соціалістичними (а за концепцією того ж Володимира Винниченка, українець=соціаліст; тобто, несоціаліст Скоропадський не міг вважатися українцем). Згодом Скоропадський писав, що якби він відчував за собою підтримку бодай однієї української партії, то ніколи не пішов би на підписання Акту федерації з Росією.

Властиво, Акт федерації з Росією 14 листопада 1918 року , з якого почалося повстання проти гетьмана, був доволі цікавим документом. Гетьман підписував угоду з неіснуючою Росією – не більшовицькою, а білою. Уряду білої Росії на той час не було – адмірал Олександр Колчак (затятий ворог і на деякому етапі конкурент Скоропадського – німці розглядали його кандидатуру на пост Гетьмана навесні 1918 року) очолив уряд лише 18 листопада. Тому Акт передбачав, що фактично Росія мала приєднатися до України, а не навпаки. Україна могла – за деяких умов – диктувати умови переобладнання Росії на нових засадах. На гетьмана Скоропадського почали дивитися як на можливого рятівника Росії від більшовизму. Тим більше, що сам проект Акту федерації активно проштовхувався державами Антанти.

"Рятівником Росії" гетьман залишався лише кілька днів. Початок повстання проти гетьмана, що вибухнуло у 80 кілометрах від Києва, у Білій Церкві, поставив крапку на федеративному проекті.

За короткий час повстанці розбили гетьманські війська під Фастовом і Мотовилівкою (про загиблих у цих боях юнаків-курсантів, які були ровесниками Героїв Крут, у нас не прийнято згадувати – адже вони захищали гетьмана!) і підійшли до Києва, який взяли у блогу. Після трьох тижнів облоги, численних інтриг, перестановок в уряді та інших спроб врятувати ситуацію, гетьман капітулював.

Почалася революційна вакханалія.

До влади прийшли люди, які нічого не мислили у політиці. Популізм зашкалював. Невігластво торжествувало. Закриття університету та Академії Наук як реакційних установ було квіточками. Численні арешти військових, що перебували на службі у гетьмана, розстріл півтора десятка чоловік у Ботанічному саду, експропріаційні акції, безкінечні мітинги та демонстрації, соціальні експерименти (більшість із яких залишилися на папері), прожектерство, показова "війна" з німецькою маршевою ротою, що після завершення Першої світової заблукала в засніжених українських степах... З'ясування стосунків між отаманами. Розподіл посад. Перші прояви корупції. Урочисті виступи лідерів з імпровізованих трибун.  І все це – під нескінченний спів "Ще не вмерла" та "Реве та стогне".

Сатиричний журнал "Чертова перечница" у ті дні описав те, що відбувалося у Києві, однією фразою: "Распетлюрился эдакий Швец на обе винниченки – да как заболбочанит!"  

Революційна стихія знову охопила Україну. Журналіст Петлюра, письменник Винниченко, професор геології та палеонтології Швець, профспілковий діяч Макаренко, адвокат Андрієвський... Когось із них звинувачували у непослідовності, когось – у користолюбстві, когось – у зловживанні кокаїном та алкоголем... Авторитет нової влади був дуже низьким – значно нижчим, аніж авторитет гетьмана.  Велич цих політиків – це результат роботи істориків, а не їх особисто. За великим рахунком, у грудні 1918 року відбувся бунт посередностей проти посереднього диктатора. Чи не тому Осип Назарук – очевидець тих подій – пропонував провести ще один переворот, аби замість цієї групи політиканів-популістів на чолі України поставити триумвірат – Симон Петлюра, Євген Коновалець та Андрій Мельник (січовим стрільцям Коновальцю та Мельнику на той час було відповідно 27 і 28 років, через що про нову владу в народі співали пісеньку "Політичні наші діти запосіли три повіти")? І чи не тому після поразки визвольних змагань значна частина ветеранів-комбатантів звинувачувала у поразці саме демократів? Мовляв, це демократія призвела нас до поразки. Значить, майбутнє – за тоталітаризмом, за шинфейнізмом, за фашизмом. Одним словом, саме тут лежать витоки інтегрального націоналізму та ОУН.

Про проекти нової влади згадує галицький політик і дипломат Лонгин Цегельський, який у грудні 1918 року зустрічався з Володимиром Винниченком. Винниченко повідомив Цегельського, що хоче привезти з Галичини митрополита Андрея Шептицького і поставити його на чолі Української помісної православної церкви. "Але ж він – греко-католик, уніат", - говорив Цегельський. "Ну і що?" – щиро дивувався Винниченко. – "А якщо у нас немає авторитетних отців? Що нам робити?" – "Так його не сприйме народ!" – продовжував Цегельський. – "Хто не сприйме – з тими будемо говорити по-іншому, жорстко і безкомпромісно!" – пообіцяв Винниченко.

Так само – не продумавши всіх нюансів, не прорахувавши наслідків і не підвівши фактичну основу під об'єднавчий процес – було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Самого об'єднання де-факто не відбулося. Лише декларативно. ЗУНР продовжувала боротьбу з Поляками, УНР – з більшовиками. Про об'єднання зусиль мови не було. Навіть коли у червні 1919 року диктатор ЗУНР Євген Петрушевич (кооптований член Директорії) під час Чортківської офензиви, коли галицькі війська на чолі з генералом Грековим підійшли до Львова і от-от були готові взяти місто, попросив у Петлюри допомоги амуніцією та зброєю, Петлюра відмовив. Його у цей час роз'їдала політична ревність до більш успішного "побратима". У цей же час цілі ешелони зі зброєю петлюрівці без бою залишали більшовикам і денікінцям – їх просто нікуди було подіти.

... Через 95 років у Києві – аналог Осадного корпусу. Різношерстна маса з різними інтересами, різним політичним проводом. Колективний лідер. Нерозуміння того, що робити далі. Всіх об'єднує лише одне – спільна нелюбов до Президента. Який розглядає питання підписання чи непідписання якогось аналогу Акту федерації під назвою "Угода про вступ до Митного союзу". І при цьому не полишає надії бути почутим у Європі.  Майдан робить чимало помилок, які були характерні для його історичних попередників. Історія нічому не вчить.

Складається враження, що маємо справу не зі свіжими подіями, не з новими тенденціями в політиці, а з історичною реконструкцією.

От тільки Гетьман нікуди не збирається тікати. І Осадний Корпус ніяк не може здобути перемогу.  І обличчя трохи інші: замість жіночого обличчя Петлюри, кремезного, двометрового Швеця і хитрого, зі стильною борідкою декадента Винниченка – Яценюк, Кличко, Тягнибок...

А так – все як завжди: "Распетлюрился эдакий Швец на обе винниченки – да как заболбочанит!"

Кость Бондаренко