Прокляті поети

Прокинувся зранку й відразу ж почав шукати роздруковані вірші. Потім подумав – стоп, сьогодні ж, здається, не треба читати. Вперше за останні кілька днів. Початок вересня видався перенасиченим поезією. Де лише не доводилось читати, де лише не доводилось натрапляти на поетів.

Завжди поруч хтось був, хтось слухав, хтось забезпечував своєю присутністю легітимність цих безкінечних повторювань і римувань.

Дивно, - подумав я, - незрозуміле заняття – писання віршів, незрозуміле й непередбачуване. Ніколи не знаєш, із ким доведеться мати справу, як тебе будуть розуміти, що тобі говоритимуть.

Ніхто не любить поезію, проте всі цікавляться поетами. Їм можна висувати будь-які претензії, на них можна перекладати будь-яку відповідальність, їм можна давати поради, в них варто питати про головне. Поети насправді чудово все це розуміють, безсовісно спекулюючи на своєму химерному статусі.

Адже яким уявляє собі пересічний громадянин пересічного поета? Безперечно, натхненним. Разом із тим цинічним і підступним. Поза всяким сумнівом, наділеним "особливим знанням", начиненим таємною й недоступною інформацію. Хоча й доволі неосвіченим та недосвідченим.

Ясна річ, суспільно заангажованим. Втім, недалеким та безвідповідальним. Скоріше за все продажним. Але бідним. Ніжним. Але слабкодухим. Релігійним. Але наверненим не до тієї віри.

Патріотично налаштованим. Але ідеологічно непідкованим. Емоційно наснаженим. Але морально нестійким. Таким, що потребує як не дружньої поради, то, принаймні, братського копняка від удячної читацької аудиторії.

Поетом варто стати хоча б заради читацької ненависті. Адже читацька ненависть подібна до релігійної – вона тримається не так на аргументах, як на екзальтації. Тож і стикатися з нею особливо цікаво, хоча й не можу сказати, що повчально чи корисно.

В будь-якому разі маєш справу з чистим вогнем заперечення, з гарячими емоціями проклять, з розумінням того, що немає пророка в своїй вітчизні, і слава богу.

Поетом варто стати хоча би для того, аби побачити, наскільки незрозумілими й неприйнятними для інших можуть бути речі, заради яких ми живемо, наскільки глибокими можуть бути поміж нами прірви, якими темними й непроглядними небеса.

Лише намагаючись комусь щось пояснити, усвідомлюєш усю обмеженість мови, її тотальну безпорадність, її дивовижну беззахисність. Варто стати поетом, аби, зрештою, перестати користатись мовою. Варто почати писати, аби згодом перестати розуміти літери.

Поезія, зазвичай, починається з бажання змінити цей світ. І завершується, як правило, бажанням зробити все, як було раніше.

Мабуть, поезія справді потребує проговорення, зачитування вголос, присутності поруч когось, хто погоджується слухати. З ними, тими, хто слухає, завжди найцікавіше. Найважливіше й найпечальніше. Їм хочеться у всьому зізнатись.

Від них хочеться почути щось важливе й несподіване. До них хочеться ставитись із повагою. До них хочеться ставитись щиро. Адже щирість це і є, можливо, останній прихисток поваги.

Ось учора, після чергових віршів, він перепиняє мене й починає вантажити.

- Сергію, - говорить, не даючи пройти. – Вам не личить вживати таку лексику. Такою лексикою ви руйнуєте себе й тих, хто вас оточує.

Нормальний чоловік, тверезий, дорослий, інтелігентний. Навіщо він мені все це говорить? – Подумав я.

- Та пішов ти на х.й, - кажу йому, щиро обіймаючи на прощання.

Сергій Жадан