Саакашвіліфобія

Фобія найчастіше трактується як страх – павуків, порізатись ножем чи стати свідком кінця світу. Але є ще одне значення слова – ненависть. Сліпа, безглузда і нераціональна. Об'єктів може бути скільки завгодно – українці, євреї, ліберали, гомосексуалісти, хто завгодно.

В останні дні спостерігаємо в медіаполі і нове для України, але таке знайоме для путінської Росії явище, яке позначу робочим терміном "саакашвіліфобія". Одні колишнього президента Грузії, а нинішнього очільника Одещини бояться, інші – ненавидять. І як сказав би добрий лікар – давайте поговоримо про це.

За останні роки Грузію відвідали десятки тисяч українців – передусім як туристи. Дехто переїздив, особливо у часи Янукович, у Сакартвело на постійне проживання або як інвестори. Від багатьох грузин ці люди чули, що насправді Саакашвілі – ніякий не реформатор, а тиран, диктатор, людина, яка підслуховує телефонні розмови і відбирає будь-які бізнеси, які йому сподобаються. З руки московських "доброзичливців" навіть з'явилась цифра – мовляв 10 відсотків грузин за роки правління Саакашвілі опинились за гратами. Враховуючи, що в країні живе майже 4,5 млн. громадян – мова іде про понад 400 тис. ув'язнених.

Не полінувався, написав листа колишньому керівникові інфомаційно-аналітичної служби МВС, який працював протягом цих років. Відповідь – за 2003-2012 рр. було засуджено близько 150 тис. громадян. Немало. Але рівно в три рази менше, ніж у байках пропагандистів. Зрозуміло, що цифра 3% не так вражає свідомість людини, яка нічого не знає про Грузію. Більше того, ця цифра включає тих, хто отримали умовні терміни та тих, хто пішов на угоду зі слідством, визнавши свою вину і отримавши покарання не пов'язане з позбавленням волі – приміром, штраф.

Максимальна кількість людей, які одномоментно перебували у місцях позбавлення волі не перевищувала 23 тисяч осіб. А це вже зовсім не фантастичні "кожен десятий – жертва диктатури", а близько піввідсотка населення. Погодьтесь, цифра не вражає свідомість, яку вже вразили розмови таксистів і деяких "політологів" про тоталітаризм у країні, в якій до 2003 року була захмарна корупція, коли кримінал "кошмарив" рештки бізнесу, коли кожен бізнесмен середньої руки мусив мати охорону або проситись під "дах" котромусь з численних "воров в законе".

Ідея-фікс – зупинити реформи мали самі грузини. Щоб Саакашвілі сів за грати, і це стало сигналом для потенційних реформаторів на всьому екс-радянському просторі, що з ними буде те саме

Знищення кримінального бєспрєдєлу силами нової поліції – це перша й улюблена, можна сказати – вітринна реформа партії "Єдиний національний рух", що її очолював Саакашвілі. Предмет особливої гордості як самого глави держави, так і багатьох грузин. Але, звісно, було чимало невдоволених.

По-перше, ті самі "воры". З радянських часів якось повелось, що більшість представників цієї найавторитетнішої страти бандитського співтовариства були вихідцями з Грузії – не тільки етнічні грузини, але й греки, ассирійці, євреї, вірмени. Вони тримали під контролем не тільки всю економіку, але й державний апарат. Поліція виконувала сервісну функцію при "ворах" і збирала данину з населення. Коли авторитети прилітали в аеропорт деяких з них, дорогою додому чи по ресторанах, супроводжувала поліція. Це були недоторканні "шановні" люде…

З ініціативи президента Саакашвілі в червні 2004 року парламент ухвалив безпрецедентний закон "Про організовану злочинність і рекет". У ньому "вор в законе" міг бути засуджений не тільки за здійснення конкретного правопорушення, але й за саме членство у організованому злочинному угрупуванні. Перед громадянами, яких всі знали за прізвиськами-погонялами на кшталт "Іраклій Ростовський" чи "Мераб Сухумський", постала дилема – визнати те, що вони є "ворами" і сісти. Або сказати – ні, ви мене з кимось переплутали. І тоді на них чекала майже неминуча смерть від своїх же "побратимів", бо відмова від статусу – це не за "поняттями". У підсумку багато хто сів – інші просто втекли, осівши, зокрема, на Донбас і Одесі. Іронія долі – тепер їх там чекає зустріч з минулим, від якого вони свого часу втекли.

По-друге, услід за "ворами" втратили все інші хазяї межичасся – даішники і поліцейські начальники. Автор блискучої книжки про реформи "Чому Грузії вдалося" Лариса Буракова записала свідчення політика Хатуни Гогорішвілі, яка проїхала 400 кілометрів по Грузії якраз з метою моніторингу реальної ситуації. Її зупинили дорожні поліцейські протягом цього маршруту більше ста разів! Буквально через кожні три кілометри вони, не знаючи, що їх перевіряють, вимагали хабарі. Ясна річ, що реформувати таку гнилу структуру було неможливо. 15 тисяч співробітників МВС були звільнені в один день без права повертатись на державну службу. Абсолютно очевидно, що разом з членами родин Саакашвілі і його соратник, міністр Вано Мерабішвілі в один день отримали, якщо враховувати з родинами, які втратили незароблене, 50 тисяч "опозиціонерів".

Політик-популіст у першу чергу думає про електоральні перспективи. Реформатор зобов'язаний робити справу через "невигідно". Адже результат буде видимий не відразу. Так було і в Грузії. Попри невдоволення і перетікання невдоволених у опозиційний табір – радикальні кроки були зроблені. І держава, яку давно всі списали, уже за кілька років потрапила на перші сторінки світових рейтингів з легкості ведення бізнесу і сприйняття корупції.

Начебто всім добре від цього і нікому не погано? На жаль, у великій політиці так не буває. Одним з тих, хто з моменту Революції троянд вважав себе жертвою змови і американської інтриги був… Владімір Путін. Звичка президента РФ вважати всі території, які колись були окуповані Російською імперією, своїми не дала Саакашвілі шансу побудувати нормальні, без ведмежих обіймів, стосунків з Кремлем. Президент Грузії розповідав, що відразу після перемоги мав візит до Москви, де намагався засвідчити – Грузія бере курс на євроінтеграцію і вступ до НАТО, але це не загрожує Росії і не має заважати розвитку двосторонніх відносин.

Путін вислухав і попросив про "одолжение". У жодний спосіб не знімати з високої посади у міністерстві безпеки його доброго знайомого ще з кагебістських часів Валерія Хабурдзаніа. Саакашвілі зрозумів, що далі будуть і інші побажання, які не можна не виконати. Повернувшись до Тбілісі він звільнив чекіста. Путін сприйняв це як оголошення війни. Відтоді всі інформаційні можливості Росії були скеровані на знищення реформаторської команди, персонально Саакашвілі і обнулення результатів їхньої діяльності. Світ за ці роки нагодували безліччю міфів і відвертої московської брехні про Грузію. Жертвами були не тільки росіяни, які в певний момент заявляли соціологам, що саме Грузія є найбільшим ворогом великої Росії, але й українці, які до недавнього часу були активними споживачами продукції інформаційних підрозділів РФ, і само собою грузини.

Не було світла – з'явився. Не було газу більше десяти років – Саакашвілі домовився з президентом Азербайджану про стратегічне партнерство і грузини забули про готування їжі на відкритому вогні і турецькі прилади, які працювали на бензині. Не було безпеки – кримінал знищили. Була жахлива корупція – її ліквідували… І тим не менше, і це доведено трагічним грузинським, а тепер і українським, досвідом, частина суспільства не вірить власним очам, а довіряє тому, що говориться по телевізору. Особливо по "Первому каналу" - традиційній першій кнопці у мільйонах телевізорів ще з радянських часів.

З перегляду новин і "аналітики" від Кісельова чи Пушкова випливає типова "ватна" претензія – спочатку до Саакашвілі, а тепер і до Порошенка – чому не домовились з Росією, чому її дратували, чому не враховували її інтереси?..

На це прекрасно відповів класик російської літератури, байкар Іван Андрійович Крилов – "Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать". Не існує таких вимог, виконавши які Грузія Саакашвілі могла зберегти суверенітет і не втратити території, які де-факто були окуповані Росією ще на початку 1990-х років. Сформувавши запит на меншовартість, Путін в Україні зробив ставку на Партію регіонів, Януковича, Медведчука та інших. Аналогічно було зроблено і в Грузії. Москва вклала мільйони доларів у створення п'ятої колони з мереж "громадських організацій", опозиційних партій, "вільних" медіа.

Типова «ватна» претензія – спочатку до Саакашвілі, а тепер і до Порошенка – чому не домовились з Росією, чому її дратували, чому не враховували її інтереси?.

Ідея-фікс – зупинити реформи мали самі грузини. Щоб Саакашвілі сів за грати, і це стало сигналом для потенційних реформаторів на всьому екс-радянському просторі, що з ними буде те саме. Починаючи з 2007 року агенти впливу Москви намагались розгойдати ситуацію. Одного разу це майже вдалося. Коли "незалежний" телеканал "Імеді", який належав російському олігарху грузинського походження Бадрі Патаркацишвілі, відкритим текстом закликав до повалення влади, а головний на той момент опозиціонер "Гречиха", Леван Гачечиладзе, озброював своїх прихильників бітами і обрізками металевих труб і ті почали бити громадян і поліцію, було дана команда розчистити центральну вулицю столиці Грузії – проспект Руставелі, де тривала "безстрокова" акція протесту. Використовувались водомети, газові гранати, гумові кулі. Спроба захоплення влади проросійськими силами була зірвана.

Саакашвілі зробив тоді сильний крок. Він погодився піти на дострокові вибори, щоб легітимізувати курс уряду, заручившись суспільною підтримкою. І він особисто, і його партія вотум довіри отримали. Сорокарічний політик знову став президентом, а "націонали" знову отримали більшість у парламенті. Але Москву це не зупинило. Тоді вона дістала останню "козирну" карту – ще одного олігарха з грузинськими коренями і французьким паспортом Бідзіну Іванішвілі. Такий собі грузинський варіант дивака Черновецького з грішми Ахметова і амбіціями Януковича. Він зміг зібрати навколо себе всіх "ображених" - від крайніх націоналістів, які ненавиділи Мішу за нібито вірменське походження, співпрацю з Джорджем Соросом і "знищення національної культури" і до позірно респектабельних "проєвропейців", які критикували політику Саакашвілі. Об'єднання отримало назву "Грузинська мрія".

Те, що було далі, на жаль, підтвердило, що в країні зі слабкими громадянськими інститутами і низькою політичною культурою політики можуть "купити" суспільства грішми і обіцянками дати ще більше. Іванішвілі, не ховаючись, розкидався величезними, як на масштаб держави, сумами. Роздавав готівкою, оплачував комуналку, лікування, встановлення супутникових тарілок, через які його прихильники змогли знову дивитись заборонені "фашистом" Саакашвілі після війни 2008 року російські телеканали.

Ненависть Путіна до країни, яка змогла знайти свій шлях з тупика – через низькі податки, ефективну роботу державного апарату, відроджену армію тощо, передалась і суспільству Грузії. Телевізор зіграв, звичайно, у тому певну роль. Але найбільша провина лежить на елітах, які погодились прийняти допомогу Кремля не тільки для зміни облич при владі, а й курсу на Захід. Гальмування процесів реформування відбувається у нас на очах. Людей, які уможливили рестарт нової Грузії кинули до тюрем за сміховинними приводами. Скажімо, творець поліції Вано Мерабішвілі сидить за те, що працевлаштував у міністерство деяких членів "національного руху". Це не було порушенням законів, вони не були корупціонерами чи невідповідними посадами. Міністр оборони Бачо Ахалаіа звинувачений у "насильстві", яке полягало у наказі офіцерам, які порушували дисципліну в частині, пробігти зайві кілька кілометрів…

"Был бы человек, а статья найдётся". Цинізм нинішньої влади, що вони ніби урівняли арешти корупціонерів, "воров", чиновників, які спокусились на провокацію хабарів (серед них були і "чужі", і "свої" – члени партії президента) і тих, хто наповнював бюджет. З якого потім і були побудовані оці феноменальні дороги, мости, курорти. Все те, що стало візиткою сучасної Сакартвело.

Міхеіл Саакашвілі не став чекати на свій арешт, не подарував Путіну і Медведєву шансу потанцювати на його поминках. Переїзд в Україну групи реформаторів, а відтак і самого екс-президента – логічне рішення. Країна якраз потребує реального, не книжкового досвіду трансформації закритого, олігархічного суспільства у відкрите. Ненависть кремлеботів у соцмережах і панічні коментарі "вчорашніх", які розриваються між бажанням "домовитись" і насушити побільше сухарів – обнадіює. Вони бояться і ненавидять Мішу. І це дає надію, що все буде добре.