Публіка як публіка

І як публіка на Донбасі реагує на вашу літературу? — чомусь часто про це питають. Тих, хто на Донбасі ніколи не був, чи був, але до війни, справді цікавить — що там відбувається. Що вони там говорять, чого хочуть. Як реагують на нашу літературу, зрештою. Добре реагують, — говорю я зазвичай, аби не ускладнювати. Хоча що тут ускладнювати? Люди є люди, і ті з них, хто приходить на літературні вечори, багато в чому між собою подібні, незалежно від того, в якому регіоні нашої фантастичної країни вони живуть. Любов до книжки виділяє людину з будь-якого натовпу. Тому натовп людей, які люблять книгу – особливо строкатий. Але справді, — думаю я іноді, — як вони реагують? І чому вони взагалі приходять на літературні зустрічі?

Сонячний вересневий ранок. Маленьке містечко на Донбасі. Бібліотека коло будинку культури. Збираємось щось презентувати. «Публіка» по-ранковому бадьора. Багато хто сам пише, тому читаємо по черзі. Залишаємо в бібліотеці книги. Місцеві розповідають, який у них талановитий край, скільки звідси пішло поетів та прозаїків. Як доказ, знову читають свої вірші. Вірші щирі, поети – так само. Наприкінці читає колишній військовий, із місцевих – відслужив, повернувся, пише динамічні емоційні верлібри. Потому всі одне з одним фотографуються.

Атмосфера нагадує зустріч однокласників через двадцять років після завершення школи – ніхто нікого не пам’ятає, але всі одне одному тішаться. На вулиці військовий наздоганяє. Розповідає про себе, про службу. Вони ж тут усі сєпаратісти, — говорить, киваючи в бік святкової «публіки». Ну добре, не всі, — говорить, подумавши, — но процентів вісімдесят. Так-так, — киваємо у відповідь. За останні три роки можна було звикнути до того, що на кожному масовому заході є бодай одна людина, яка всіх інших вважає сєпаратістами. Чим цей масовий захід гірший?

В іншому місті зустрічаємось із літературною студією, також при бібліотеці. Студійці переважно на пенсії. Зустрічаються, п’ють чай, потому читають одне одному ліричні поезії або співають ліричних пісень. Ображаються, що ми не хочемо лишитись ще на годину, кудись поспішаємо. Куди поспішати? – дивуються вони, поспішати просто немає куди, життя швидкоплинне й зникоме, слід отримувати від нього все й відразу, за будь-якої незрозумілої ситуації краще за все пити чай і співати хором. Ми все-таки йдемо, щоправда обіцяємо повернутись.

Люди є люди, і ті з них, хто приходить на літературні вечори, багато в чому між собою подібні, незалежно від того, в якому регіоні нашої фантастичної країни вони живуть

Ще після одного виступу підходить жіночка, старшого віку, з добрим, але вимогливим поглядом. Думаю, ви зможете мені допомогти, — говорить. – Хочу зняти фільм за мотивами своїх творів, — каже. Музичний, — уточнює. А я чим можу допомогти? – цікавлюсь. Ну як, — відповідає вона, — ви ж самі розумієте. Обмінюємось телефонами. Вона записує мій, дивиться на нього розчаровано. Ні, — говорить, — я вам навряд чи зателефоную – у мене інший оператор.

Чекаємо на наступну презентацію. Під’їздить легковик, звідти виходить кілька «спортивної статури молодиків». Підходять, вітаються. Ми, — говорять, — із військової частини. Ви у нас, — нагадують, — влітку виступали. – А ось ми дізнались, що ви знову тут, прийшли вас послухати. Стоять, слухають, потому за ними знову під’їжджає легковик. Вантажаться, повертаються на службу.

Я переконаний, що культура далі лишається простором, який дає всім нам шанс на співіснування та порозуміння. Порозуміння в доброму сенсі, без капітулянських підтекстів. Порозуміння поміж собою – тими, хто любить свою країну, проте не вміє цією любов’ю ділитись. Простір культури – чи не єдиний, де можуть перетнутись ті, хто ніколи не перетнеться в просторі, скажімо, політичному. В наш печальний і не надто схильний до адекватності час політика вже давно нікого не об’єднує. І церква так само не об’єднує. Лишаються бібліотеки й будинки культури. Місця там стане на всіх. Було б бажання говорити самому. І слухати інших.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook та стежте за оновленнями розділу!