Історична зброя

"Захватив Украину, бандеровцы нацелятся на Россию" - із таким загрозливим заголовком на титульній сторінці вийшов номер "Комсомольской правды" 21 лютого 2014 року. За шість днів був оголошений, а 16 березня – проведений "референдум" за "возз'єднання Криму з Росією". В обґрунтуванні російської анексії поряд із "правом на самовизначення" та "споконвічною приналежністю Криму Росії" згадувалася необхідність врятувати півострів від "карательної операції", яку буцімто вже готували "бандерівці" в київському уряді.

Ще під час Євромайдану Кремль доклав зусиль, аби перекласти опис подій в Україні на мову "Великої Вітчизняної війни" й зобразити масовий продемократичний рух не просто американською операцією, а й своєрідною реінкарнацією того самого фашизму, перемогу над яким, починаючи із 1965 року, в Радянському Союзі відзначали 9 травня.

Українські добровольчі батальйони у ЗМІ РФ згадувалися лише "карателі", що практикують звірства на кшталт розп'яття хлопчиків – це робилося день за днем, аби напевне вкласти це у голови росіян. Та сама пропагандистська логіка ототожнювала сучасну Росію з Червоною армією, яка перемогла нацизм та звільнила Аушвіц. Вона ж виправдовувала агресивну політику Москви необхідністю захистити світ від нового/старого "фашизму" з Майдану.

Можна було очікувати, що Україна відповість на таку пропаганду радикалізацією націоналістичних настроїв чи принаймні заміною стереотипного значення понять на позитивне, як це сталося із початково принизливими словами "укроп" чи "жидобандерівець". Тим не менше, навіть коли лідери добровольчого полку "Азов" та "Правого сектора" кажуть про війну на Сході, у своїх заявах вони переважно спираються не на традицію УПА, а на радянський наратив. У вересні 2014 року Дмитро Ярош заявив про "нашу Велику Вітчизняну війну", а "Азов" назвав Донецький аеропорт "нашим домом Павлова".

Використання образів і символів "Великої Вітчизняної війни" для опису героїзму Збройних сил України є звичайним і в риториці офіційного Києва. Ще 24 серпня 2014 року у промові до Дня незалежності України президент Петр Порошенко сказав, що Україна веде на Донбасі "Вітчизняну війну". Утримування Донецького аеропорту українські політики і ЗМІ порівнювали з обороною Брестської фортеці, а 14 лютого 2015 року радник глави МВС Зорян Шкіряк заявив, що противник цілеспрямовано "перетворює Дебальцеве на Сталінград", маючи на увазі інтенсивність обстрілів та масштаб руйнувань у місті. Найпромовистішим видається коментар голови Луганської ОДА генерал-лейтенанта міліції Геннадія Москаля щодо нападу сил "ЛНР" на блокпост під Бахмуткою у жовтні 2014 року: "Це справжні нащадки власівців, які віроломно порушують всі домовленості".

Частоту використання таких порівнянь можна пояснити насамперед інерцією пізньорадянської освіти та масової культури, в яких "Велика Вітчизняна війна" посідала центральне місце. Образи Брестської фортеці, дому Павлова чи навіть "зрадників-власівців" є в Україні загалом більш упізнаваними, ніж, наприклад, фрагменти історії УПА.

З цього випливає непросте питання про те, чи вступить постмайданна Україна у серйозну конкуренцію з сучасною Росією за "Велику Перемогу"? Дотепер, не відмовляючись від 9 травня й не відкидаючи риторики "Великої Вітчизняної війни", офіційний Київ фактично погоджувався на монополізацію Перемоги (особливо на міжнародному рівні) пострадянською Росією. Саме в цьому ключі варто читати висловлювання міністра іноземних справ Польщі Ґжеґожа Схетини про українців, які звільняли Аушвіц (нагадаю, що ці слова викликали істеричну реакцію Кремля). Нагадавши про мільйони українських солдатів у лавах Червоної армії, польський політик дав підказку українським колегам про важливість конкуренції за Перемогу та доречність полеміки зі знаною тезою президента Путіна ще 2010 року про те, що Росія виграла б війну "і без України".

Владімір Путін не поїхав на церемонію з нагоди звільнення Аушвіца, але виголосив у Москві промову до Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту. У ній він згадав "бандерівців і прибалтійських нацистів" як посібників фашизму і заявив: "Звісно, основний тягар на своїх плечах в боротьбі з нацизмом виніс російський народ. 70 відсотків від всіх бійців та офіцерів Червоної армії становили росіяни, й основні жертви на вівтар Перемоги поклав російський народ". Після цього Путін згадав про сучасних екстремістів і націоналістів (читай: ідейних спадкоємців фашизму), які "протягом багатьох місяців холоднокровно розстрілюють мирне населення Донбасу".

Історично-емоційний місток від 1941-1945 до 2014-2015 відіграє вагому роль в обґрунтуванні війни з боку самопроголошених "ДНР" і "ЛНР". Їхні ідеологічні побудови поєднують елементи пізньорадянської міфології, антиолігархічні сентименти, православно-великоросійський дискурс та голівудську масову культуру. Саме завдяки останній "витязи Русского мира" носять горді імена "Бетмена" і "Мотороли". З горючої ідеологічної суміші народжується "антифашизм" з регулярними антисемітськими висловлюваннями та ненавистю до всього українського.

Маніпулятивна історизація війни на Донбасі в категоріях "карателі" проти "власівців" чи "Червона армія" проти "бандерівців" є складовою потужної політики дезінформації Росії, яка, в свою чергу, є вагомим компонентом її війни проти України. То може припинимо підігравати ворогу, а натомість почнемо боротися з ним і на цьому фронті теж?