Їжа для троля

Рішення Верховної Ради відмовитися від позаблокового статусу України перебільшувати не варто. Ніякого миттєвого ефекту, особливо позитивного, від цього не буде. Тепер Україна за законом має право приєднатися до військово-політичного альянсу. Але це нереалістичний сценарій - щонайменше у найближчі 5 років.

Щоб оцінювати реальність такої перспективи, необхідно розуміти, від яких чинників це залежить. Передусім потрібно перейти на стандарти НАТО. І не лише у виробництві зброї, це також стосується багатьох економічних і політичних аспектів. Усі вимоги прописані у Національній програмі "Україна-НАТО". Там є п'ять розділів, які стосуються, зокрема, економіки, правосуддя, питань внутрішньої політики, оборони, безпеки і так далі. Якщо українська влада працюватиме над виконанням цих вимог, то теоретично десь протягом п'яти років можна наблизитися до необхідних стандартів.

Утім, є й ще один внутрішній асект. Лише половина українців позитивно сприймає потенційний вступ України до НАТО. Решта – або не визначилися, або категорично проти. І при такому розкладі висувати цю тему на перший план без належної інформаційно-розяснювальної роботи, як це вже було у 2005-2006 роках, - це провокувати непотрібне напруження в суспільстві. А цим, годі й сумніватися, скористаються як опозиційні сили всередині країни, так і наш північний сусід.

Ну і третій, не менш важливий аспект – чи готові в НАТО прийняти до своїх лав Україну. Як відомо, на це мають дати згоду усі 28 його членів. А для них важливо переконатися у тому, що не Росія, а саме Захід для України – партнер №1. І сама лише ухвала про зміну позаблокового статусу – не є показником. Щоб не підірвати довіру зарубіжних партнерів, українській владі потрібно розпочати нарешті втілювати реформи. Наші партнери ретельно оцінюють, наскільки декларації збігаються з реальними справами. Без цього про жодну воєнну підтримку не може йтися.

Національна програма "Україна-НАТО" з'явилася ще у 2008-му році, після Бухарестського саміту. Янукович прибрав звідти слова про набуття членства, але сам формат документа з того часу не змінювався. Більше того – практична співпраця велася на рівні не гіршому, ніж за часів президенства Ющенка. Звичайно, за часів Януковича це не афішувалося, оскільки з одного боку не хотілося дратувати Путіна, для якого НАТО – з давніх часів страшне "опудало", а з іншого – команда Януковича жодних намірів вступати до Альянсу й не мала.

Але з приходом до влади демократичних сил, на жаль, окрім риторики мало що змінилося. Дійсно, зріс рівень політичних контактів, надається величезна політична та консультативна підтримка з боку військово-політичного альянсу, надходить значна матеріальна допомога від окремих країн НАТО. Але з реформами - віз і нині там.

Ухваливши рішення про позаблоковий статус, нардепи намагаються простими рішеннями створити ілюзію важливої роботи. При цьому насправді важливі теми (нерозпочаті реформи, падіння життєвого рівня, відсутність чіткого бачення, як врегулювати конфлікт на Донбасі) опиняються поза їхньою увагою.

Гучно відмовившись від позаблокового статусу, влада насправді вчинила провокацію. Ажіотаж, що творився навколо цього, був абсолютно зайвим і став подарунком російській пропаганді. Тож реакція з боку Кремля – є цілком очікуваною. Водночас після того як був анексований Крим, як було розв'язане кровопролиття на сході України, що забрало життя майже п'яти тисяч громадян, після обстрілів з території Росії, заява Медведєва про те, що віднині Україна може стати воєнним противником Росії – це найвищий цинізм. То що, дружні обстріли були?

Звісно, забезпечити власну безпеку самостійно складно, навіть США не в змозі цього зробити. Однак НАТО не є панацеєю у питанні безпеки країни. До блоку НАТО входять лише 28 країн, коли ООН налічує 193 члени. Прикладом для нас на найближчу п'ятирічку може бути Швеція чи Фінляндія, які не будучи формально у складі НАТО настільки інтегровані у європейський безпековий простір, що фактично єдина річ, якої вони позбавлені – гарантій воєнного захисту, про які йдеться у п'ятій статті Вашингтонського договору.

Головне не стільки формальні зобов'язання, скільки те, що називається "демократична солідарність". Треба прагнути того, щоб не будучи формальнім членом НАТО, Україна мала право і підстави розраховувати на потужну підтримку з боку Заходу, зокрема, й воєнну. Якщо припустити, що в українській шкурі опинилася б сьогодні Швеція або Фінляндія, дії Заходу були би набагато рішучішими.