Література фетиша

За задумом автора, клуб "Криптоамнезія" – це шифратор безпам'ятства, і люди сюди приходять, щоб банально забутися, а власник цього закладу навпаки – плекає свої спогади у себе в барлогу. До дверей клубу іноді пришпилюють ножем записки цілком романтичного змісту: "Кохані жінки – як кулі. Ту, яка тебе вб'є, ти не почуєш". Та й взагалі, назви розділів у романі підозріло нагадують рядки з пісень Тома Вейтса.

Приблизно у такому самому стилі тридцятирічний сноб містер Меріл страждає, граючись зі спогадами, цими "зручними іграшками для підломлених духом, для банкрутів душі", і серце в нього від імені коханої, вимовленого всує, "крижаніє, як апельсин в коньяку". Насправді ж він власник модного клубу, в залах якого дорослі чоловіки стоять у чергах до телефонів, щоб поговорити у пластиковій кабінці з мрією свого дитинства.

Якщо серйозно, то "Криптоамнезія" Брейсвела – це безжалісний щодо читача текст про ерозію пам'яті. У ньому лунають слова "література фетиша" і "мова витонченого мазохізму", але не це важливо, бо далі відбувається диво, і роман, начебто написаний пластмасовою мовою, раптом затягує у вир стилю, набуває універсальних рис сповідальні, в якій будь-хто може виявити знайомі ситуації. Так буває, коли "незграбна пам'ять намагається якось компенсувати втрату чарівного сексу своїми гімнастичними збоченнями", переконаний герой-сибарит на вічних канікулах. І дівчина, яка від'їжджає на край світу, обов'язково опиняється за столиком кафе в якомусь набагато кращому, хоч і Старому, світі, а ти знову усвідомлюєш, що вона "відповідає сама за себе і сама задає собі напрямок: в магазин, по ескалатору вгору, до стійки з колготками, до каси, до виходу, на вулицю...".

Останні глави роману дочитуєш, вдивляючись в обриси літер, немов у фінальні титри в кіно. "Кого ви там шукаєте, дочитуючи до кінця? – пригадується, питалася одна кінозірка. – Своїх родичів?" Мабуть, що так. Адже знайомі скелети сиплються з таких книжок, немов із шаф, конвертів і кишень, коли тремтячою рукою ти намагаєшся запалити сигарету, а вони підводяться з колін і запитують, як у давній донецькій прозі: "Тобі не сподобалося?" Навряд чи знайдеться читач, здатний вимовити хоч слово проти такого роману про кохання з пам'яті, у темряві, на дотик.