Зомбіленд по-українськи

З темою національно-патріотичної некрофілії, коли мертві герої ставали напівживими персонажами, в сучасній літературі загравало чимало наських письмаків. З більш-менш останнього в часі пригадується "Хліб із хрящами" киянина Михайла Бриниха, "Басаврюк ХХ" донеччанина Дмитра Білого і "Слуга з Добромиля" франківчанки Галини Пагутяк. Тепер ось - "Кляса без вісти" Богдана Бойчука з Америки.

Коли до правди, то поет нью-йоркської школи Богдан Бойчук віднедавна мешкає в Україні, але замислював він свою поему в прозі ще задовго до переїзду на батьківщину та інших помилок в біографії. Ну, а згадуємо ми при цьому широку географію зомбі-літератури, щоб, по-перше, довести те, як революція "мертвої" форми по всьому світові пішла, а по-друге, щоб полегшити справу історику літератури, який зможе вчергове скористатися з підказок ІБТ.

Що ж до порад читачеві, то вони такі.

"Клясу без вісти" добре читати, передивившись, скажімо, чи то "Патруль часу" з Ван Дамом, а чи "Петлю часу" з Брюсом Віллісом. Робити це слід для того, щоб налаштуватися на ретроспективну хвилю автора, який розповідає про те, що бачив і пережив у дитинстві-юності, і повертається, щоб глянути на це ще раз, але з вже з точки зору історії всесвітньої літератури і, звичайно, кінематографа.

Коротше, кажучи, суцільна містика, як у звичайному сні. Ви приходите в клас, вчитель починає перевіряти присутніх, і виявляється, що всі вони - у даному випадку крайові, районні і просто зв'язкові ОУН - загинули, померли, зникли без вісті. Ну, а ви, звичайно, сидите собі за партою сам-один і згадує, як "її соски протискалися між мої ребра". Словом, про кохання в поемі, яка насправді - чудовий байопік з історії України 1940-х років, більш ніж достатньо.

Утім, хоч як прикро попереджати, але це кохання... як пояснити... не зовсім звичного ґатунку. Чи то пак орієнтації, чи що.

Загалом любов до старого, віджилого і навіть мертвого, але дуже символічного - ключова риса української культури. Кажуть, без минулого немає майбутнього. Сучасне при цьому чомусь оминають. Точніше, обкатують на ньому "мертві" форми нашого світлого майбуття. Приблизно у такий спосіб:

- Я повелитель мертвих учнів.

– Але як живий може бути повелителем мертвих, скажіть, учителю.

– А хто живий? – здивувався Чорновус.

– Та ви.

– Дякую за комплімент. Але я давно помер у Канаді.

Хоч би як там було, але не варто сумувати, любий читачу, адже в Канаді ми навряд чи помремо. Бо нам і тут добре.