Зроблено в СРСР

...Пригадується, як за радянського часу авторам-початківцям радили робити (тобто писати) життя з великих – чи то класиків, а чи сучасників історичного процесу. Стаючи згодом видатними і заслуженими, ці автори розуміли, що слід було якраз навпаки – плекати в собі власну творчу "незайманість", будуючи автономний космос пригод в офіційному всесвіті преміальних сюжетів.

Вже сьогодні російські письмаки, так і не навчившись діамату стосунків з ефемерною реальністю, все частіше зазирають за її альтернативні лаштунки, розповідаючи про себе любого в обгортці екзотичної дійсності.

Так, наприклад, чимало родинного мішається із соціальним у романі "Останнє кохання Гагаріна" Дмитра Бавільського, що має підзаголовок "Зроблено в СРСР". За "правдою життя" московський автор, як знати, їздить щороку в рідну уральську глибинку, і тому не дивно, що вищезгадана соціологізація творчості у випадку із новим текстом цілком себе виправдовує.

Натомість суцільна метафоризація письма тут явно поетична: "перша куля пройшла навиліт, зате друга застрягла всередині, у правому боці, заходившись крутитися там, наче щеня, що вкладається спати", "сніг виявився холодним, проникаючим, немов поранення", а самому героєві доводиться "лежати на накрохмалених, жорстких, наче хлібці простирадлах".

Загалом автор вписує себе у повсякденне життя з метою видати в сухому залишку щось явно белетристичне. І то бажано високоякісне, адже напис з підзаголовку до його роману ставився на продукції саме зі знаком якості.

А хіба не якісним може бути просте родинне життя, коли замість героїв використовуються буденні персонажі: батько, кохана дівчина, приятель? "Щоразу, ставлячи ялинку, батько сперечався з мамою, чи треба прикрашати її "дощиком". Мама вимагала весь дощик вивісити на сцену, натомість тато вважав, що блискітки не повинні закривати іграшки і гілки. Сперечалися голосно, і щороку перемагав тато. Мама корилася, махнув рукою, гордовито йшла на кухню…"

Як приклад на буденність цієї "альтернативної" прози – запис у "Фейсбуці" автора майже на цю саму міфологічну тему: "Провів батька на роботу. Вдягнувши скафандр кожуха і опустивши забороло в шапки, він вийшов у морозяний морок за дверима, наче у найсправжнісінький космос. Хвилиною пізніше, вже згори я дивився, як батько прямує до зупинки, повз освітлений котлован, схожий на полігон, як чекає тролейбуса на іншому боці Уфімського тракту".

Цікаво, чи беруть таких у космонавти? Не батьків, ясна річ, а їхніх безславних синів, "зроблених" в СРСР.