Юзеф Чапський: На нелюдській землі

Польський художник і письменник у спогадах "На нелюдській землі" описує один із найдраматичніших його періодів, від 1939 до 1945 року, коли митець потрапив до радянського полону й таборів, а також брав участь у організації Польської армії генерала Андерса, її евакуації на Близький Схід і битві при Монте-Кассіно.

Завданням Чапського в Польській армії був пошук зниклих безвісти більш як 10000 польських офіцерів, як потім з’ясувалося, – розстріляних без суду і слідства совєтами в Катині. Фільм «Катинь» Анджея Вайди значною мірою став творчим переосмисленням розмов режисера з Юзефом Чапським.

Фрагмент із книжки від "Видавництва 21" можна прочитати на сайті:

ПІВДЕННА ІДИЛІЯ

(уривок із розділу)

Заледве через кілька днів кристалізувалася основна роль Бюро опіки, підрозділу, в якому я працював. Нам виділили будку, збиту з тонких дощок. З перших хвилин довга черга людей заповнила наш «офіс» і тягнулася далі, надвір, під дощем. Люди майже ніколи не розходились, окрім ночі.

Три справи були найважливішими.

Цих людей, виснажених, перемерзлих, з мокрими ногами, загорнутих у просякле водою ганчір’я, в порваних куфайках, хвилював насамперед порятунок, залучення до армії тих, що досі залишалися в таборах, товаришів, яких далі там тримали.

Другою справою було прохання знайти сім’ї на просторах Росії, куди їх здебільшого вивозили, переслати їм вістку про себе.

Цілими днями ми складали довгі списки прізвищ, записували свідчення тих, хто прибував із таборів праці, ймовірні адреси сімей. Ці списки ми пересилали до штабу, до амбасади, яку засипали тисячі листів, висланих з усіх кінців совєтської території.

На підставі цих списків штаб і амбасада заявляли совєтським владам все більше і більше в’язнів і полонених, відправлених з різних місцевостей, серед іншого і від нас, із Tоцька.

Повідомлення про сім’ї надходили скупо і не відразу; перший список прізвищ сімей із Туркестану й Казахстану ми вивісили на зовнішній стіні нашої будки. Незалежно від погоди перед нею завжди стояли люди, ретельно вчитуючись у промоклий список, шукаючи прізвища близьких.

Третьою справою було випитування кожного, хто до нас приходив, чи він чув, чи знає щось про в’язнів зі Старобільська № 1, Козельська № 1 і Осташкова. Тоді ми ще вірили, що вони будь-якої миті прибудуть до нас. Однак їх не було, понад те, ніхто зі сотень прибулих з усієї Росії до нашого бюро полонених і в’язнів нічого не знав про них. Ми просто не могли цього зрозуміти.

Не було й сліду 15 000 полонених (серед яких 8 000 офіцерів) з моменту евакуації цих трьох таборів у квітні і травні 1940 року.

Тоді ми ще й подумати не могли про вбивство кількох тисяч військовополонених, а наполегливо щодня випитували кожного про них. Перші чутки про масову «холодну» ліквідацію наших товаришів більшовицькою владою ми навіть не хотіли брати до уваги.

Для мене цих кілька місяців роботи в Тоцьку, перервані перебуванням у шпиталі і поїздкою в Бузулук і Куйбишев, були повільним щоденним втаємниченням у безмір людських страждань. Я слухав про розбиті сім’ї, пропалих дітей, про вмерлих від голоду, про тисячі товаришів, що загинули в тундрах і шахтах. Найважчим було відчуття безсилля, ми не знали, чи листи, вислані до Куйбишева і Бузулука, чи петиції цих людей дадуть якийсь результат. Але точно знали, що тисячі померлих не повернуться до життя, що тільки невелику частку тих, хто животіє на засланні, вдасться врятувати від смерті.

З перших днів моєї роботи почали надходити відомості про замерзлі на смерть цілі поїзди ув’язнених і полонених, про розстрілювання збунтованих таборів, раз у раз поверталися до нас чутки про затоплення декількох тисяч наших у Білому морі чи в Льодовитому океані.

В Бюро опіки я стикався з людьми, яких іще не мали розподілу, з тими, кого з якоїсь причини не допустили до війська. Це був зворотний бік медалі. Природно, до нас приходили переважно люди найслабші, безсилі, не здатні до фізичної праці, хоч би до боротьби з брудом і снігом. Їх перекидали до щоразу інших, не окопаних, встановлених на вітрах, у відкритому степу наметах. Було багато людей літніх, яких до жодного відділу призначити не вдалося.

Жорсткі рамки військових категорій доводилося порушувати, бо хто з нас тоді був фізично придатний до армії? Через це непоодинокими були випадки зловживання своїми правами, протекцій, помсти. При цьому серед людської хмари, яка насувалась, був великий відсоток людей похилого віку, немічних, які жодним чином не підходили для війська, та ще й у таких умовах.

Також постало єврейське питання в разючій, несподіваній формі. Окрім євреїв, які пройшли з нами вересневу кампанію й табори і які так часто засвідчували свою вірність Польщі, була величезна хмара єврейських злиднів зі східних ґетто, засуджених до заслання зовсім не через їхню боротьбу за Польщу чи інші політичні злодіяння, а за якийсь ремінь, шпульку ниток чи кілька оселедців. Серед пасажирів деяких поїздів було 80 % таких євреїв, для яких армія була лише способом вибратися з в’язниці й нічим більше.

Як у найважчий період організації, в диких умовах відрізнити осіб потрібних, ідейних від нещасної людської маси, фізичного убозтва, байдужого до польської справи? Тут відкривається поле для непоправних помилок, поспішних узагальнень, легковажних рішень. Але водночас з’являється можливість справедливим і людським ставленням прихилити до себе найбільш чужі або й іноді ворожі до польської держави елементи.

Тоді робили спроби створити трудові батальйони, які б рили окопи. До тих батальйонів брали найбільш безсилих, тих, кого вже жоден відділ не хотів прийняти. Ці особи, зібрані на периферії табору людські злидні, животіли в найгірших умовах, не маючи сили подбати про себе. Частина з них жила в напіврозвалених бараках без вікон, решта – в наметах. Під наметами, яких вони навіть не могли поставити, не кажучи вже про те, щоб обкопати, і які звідусюди продував вітер, вони сиділи скулені на голій землі, тремтячи від холоду – старі люди, закутані в ганчір’я.

Я бачив таких, котрі в розпачі плакали великими, як горох, дитячими сльозами. Ці так звані трудові батальйони, до яких мали належати люди, котрі не можуть служити у війську і кому було рекомендовано легші, ніж в армії, роботи, у наших умовах ставали якимось виправним табором, куди запихали людей зайвих або з того чи іншого погляду незручних. Скількох запроторено туди безглуздо. Були серед них і ті, хто мав адреси своїх висланих сімей, вони благали, щоб їх, як непотрібних війську, відправили до рідних, але виникали принципові труднощі – і бюрократія святкувала свій тріумф.

Щоб відпустити людину, яка добровільно вступила в армію, і при цьому її не вважали дезертиром чи то в совєтській Росії у той час, а чи в майбутньому в Польщі, щоб мати для совєтів офіційний документ, ця особа повинна була отримати папір, який свідчить, що вона зголосилася до війська. Цей документ був дійсним тільки з круглою печаткою, а такої печатки у всьому Тоцьку не було. Виникло протиріччя між Бузулуком, Генеральним штабом Польської Армії і Тоцьком – хто має право видавати такий документ: Бузулук чи Тоцьк. Суперечки тривали тижнями, люди в наметах мерзли й мерзли.

Власне ці люди зазвичай переповнювали наше бюро. Їхній фізичний стан був жахливим. Адже на початку білизною та уніформою можна було забезпечити лише невеличку частину армії, а вони, звичайно, були останніми в черзі. Мало кому з них ми могли допомогти.

Та була ще одна можливість зарадити цим людям, якось розмістити і задіяти їх, що здавалася нам більш реальною і гуманнішою.

В околицях Тоцька було багато колгоспів, деякі навіть відносно успішні, де бракувало робочої сили. Через вікна вагонів, коли їздили до штабу в Бузулук, ми бачили невикопану картоплю, бурти пророслої пшениці. Отож було вирішено послати слабших на легші від військових сільськогосподарські роботи в колгоспах. Ми усвідомлювали, що зима не за горами, що кількадесят градусів морозу – це нормальне явище в цій місцевості, що ці люди не зможуть пережити зиму в наметах у голому степу. Організував це розміщення полковник Яцина, мій шеф, який очолив наше бюро, коли воно почало виконувати більше функцій.

Щойно у довколишніх колгоспах почули, що можна отримати робітників, щодня до нас збігалися представники цих господарств, обіцяючи золоті гори. Полковник ретельно, прискіпливо, енергійно, добродушно ставлячись до кожного, вичитував контракти, не випускав жодної групи без чіткого запису, щоб не втратити опіки над цими відрядженими солдатами.

Пам’ятаю прощання двох партій цих нещасних, що йшли до колгоспів, здебільшого бідних євреїв. Вони йшли до станції. Були сутінки, лив холодний дощ. Люди були замотані у ганчір’я, один загорнутий у стару ковдру, ледь взуті, деякі спиралися на палички, на виламані гілки. Полковник щиро говорив, що поляк – це не тільки добрий солдат, він повинен також здобути репутацію доброго робітника, що вони тільки у відпустці з Польської Армії. З натовпу відгукнулися гаряче і з вдячністю, один через одного просили, щоб їх не залишили, щоб далі ними опікувалися, і в цих вигуках і проханнях був відрух, відрух бідних загублених людей, які бачили у Польщі, у польській владі єдину надію на порятунок від знищення.

Перші новини від людей, висланих до колгоспів, ми отримали через двох, які втекли назад. Вони розповіли, що там ніде жити, що їм сказали вночі під зливою стояти надворі. Їм було наказано розвантажити кількадесят тонн зерна з якогось зерносховища, що було призначене для нічлігу. Допоки не розвантажать, житимуть просто неба. (Це був період затяжних холодних дощів.)

Навмисне погане ставлення до поляків? Зовсім ні, це було нормальне ставлення до людини, до власних громадян. Це безпрецедентне марнотратство і зневага до людського матеріалу, таке саме, як і марнування тих тонн пшениці, котрі ми бачили на одній зі станцій щоразу, їдучи з Бузулука до Тоцька. Пшениця лежала на платформі у сніг і в дощ, навіть не прикрита, під охороною якогось бойца.

Полковник Яцина через своїх посланців, через центральні совєтські влади в Бузулуку, через штаб боровся за дотримання угоди, за людяне ставлення до працівників, навіть намагався надіслати їм консерви у ті колгоспи, де було найгірше, однак ця допомога могла бути лише краплею в морі.