Тріумф і трагедія

Мрія Романа Абрамовича, що стала навіть не мрією, а нав'язливою ідеєю, нарешті здійснилася. Власник "Челсі" з моменту його переїзду до Лондону понад усе хотів здобути Кубок чемпіонів. Для цього він розкидався мільйонами, запрошував гравців усупереч тренерам, міняв тренерів, немов рукавички. І коли здавалося, що мрія так і залишиться нездійсненною, принаймні, в нинішньому сезоні, футбольний Бог пожартував. Тобто, він зглянувся на власника лондонського клубу. "Челсі", який фактично провалив внутрішній чемпіонат, буквально вигриз зубами, витяг на жилах Лігу чемпіонів. Роман Аркадійович має бути задоволеним. Тепер навіть уявити страшно, про що він може ще мріяти.

БАВАРІЯ - ЧЕЛСІ - 4:5. Відеоаналіз

Але про це варто говорити після. Після того, як вщухнуть емоції, висохнуть ріки шампанського і сльози щастя. Нині треба просто віддати належне лондонцям. За їхнє розуміння щастя, за їхнє розуміння гри. За їхню волю та характер. За їхню майстерність, врешті решт. Ну і нехай, що в князі вони пробилися, так би мовити, з бруду. Ну і дарма, що майже в кожній своїй дуелі, ледь не в кожній грі на виліт не вважалися фаворитами. Вони гнули свою лінію. Вони грали, як уміли. Як вважали за потрібне. Цілком ймовірно, що вони чхати хотіли на вишукані манери та незаперечних авторитетів. І нехай комусь здається, що недосяжну для рекрутів лігочемпіонську мрію спаплюжив лондонський солдатський чобіт. Власне, "челсюків" це турбуватиме в останню чергу. Бо Європа їх визнає в будь-якому разі. Адже у Європи немає вибору. "Челсі" все одно вже в історії. Причому, зазначте, пробився туди не через запасний вихід, а через центральний вхід. Все інше – податок на життя. Кола на воді.

Хоча погоджусь, що цей фінал – справді дивний певним чином, несподіваний, нестандартний. Дві не найкращі команди своїх країн, далеко не головні фаворити Ліги чемпіонів, ослаблені обопільними дискваліфікаціями та непевним майбутнім їхніх тренерів. На довершення – гра з обох боків, яку важко назвати взірцевою. Чи навіть видовищною. Так, воля випадку, фатальна гра розуму. Її, таку гру, навряд чи внесуть на перші шпальти футбольної хрестоматії. В фіналі цьому не було протистоянь ідей, шкіл, методик, філософій. Це був просто надзвичайно важливий поєдинок, який передовсім за визначенням став вінцем європейського сезону.

Проте якщо хтось скаже, що фінал не вдався, що він був сірим і невиразним, готовий першим пожбурити в такого небораку каменем. Оскільки фінал цей хоча й не міг стати епосом, як, приміром, минулорічний, він став своєрідним матчем життя. Склалася така ситуація, що для багатьох футболістів по обидва боки барикад матч цей був справжньою лебединою піснею. Для того таки Чеха. Чи Лемпарда. Не кажучи вже про Террі чи Дрогба. Та й для Роббена з Рібері. І нашого Тимощука – також. Цілком можливо, що вже найближчим часом що "Челсі", що "Баварія" знову зіграють в фіналі. Проте з іншими футболістами. З іншими тренерами в складі. Відтак ті, кому з тих чи інших причин доведеться піти, грали, як востаннє. Вони по-іншому просто не могли. Не мали права. Тому й грали серцем. Грали реквієм.

Особливо трагічно це звучало у "Баварії". Увесь відведений долею змагальний час мюнхенська команда тиснула, неначе славнозвісний Поліграф Шариков ненависних котів. "Баварія" була кращою. "Баварія" була легшою. "Баварія" була швидшою. Не вистачало їй лише одного – удачі. Можна сказати й інакше – влучного завершального удару, проте це все одно варіації на задану тему. І весь цей час чомусь не залишало відчуття, що спроби німецької машини – марні. Що вони б'ються героїчно, проте безутішно, як головою об бетонну стіну. Невдачі Маріо Гомеса чи Рібері лише підтверджували раптову здогадку.

На мить здалося, що на підмогу баварцям прийшли гості, коли ті прийняли виклик і захотіли посперечатися в відкритій грі. Це ледве не стало для лондонців фатальною помилкою. Але маятник, який колихнувся в бік баварців, одразу ж хитнувся і в сторону "Челсі". Видно, футбольний Бог, який добряче покепкував над командою Абрамовича в славнозвісному московському фіналі, вирішив повернути борг. Відверто кажучи, після того, як за пару хвилин до закриття основного часу Дрогба зрівняв рахунок, із уразливих видінь визріла упевненість, що "Челсі" наперекір усьому сьогодні виграє.

Промах Роббена з пенальті в першому екстра таймі це лише підтвердив. Якась незрима, маленька пружинка зламалась в баварській машині. І сталося це в найвирішальніший момент. Історія повторилася, як і тринадцять років тому, коли в фіналі Ліги "Баварія" грала з "Манчестером". Ви, безумовно, пригадуєте ту драму. І той тріумф.

Щось схоже трапилося й цього разу. "Баварія" знову була кращою. "Баварія" була легшою. "Баварія" була швидшою. Але тінь приреченості вже окутала "червоно-білу" гвардію. Її міцні лапи виявились для баварців міцнішими, ніж власна велич. Війну виграв Чех, виграв Дрогба. Виграв "Челсі", словом.

І тепер перший може спокійно святкувати (хоча яке там спокійно після всього цього) свій тридцятирічний ювілей. А другий – спокійно піти. Він на це заслужив.

Це його привілей. І його тріумф.

Олександр Солнцев