Кімната для гри в м'яч

20 червня 1789 року депутати від третього стану у французькому парламенті прийшли на чергове засідання. Їх всередину не пустили – двері було зачинено. Король оголосив траур по своєму синові – померлому спадкоємцю престолу.

Депутатам про це не повідомили. Тоді 577 депутатів покинули будинок парламенту і зібралися у Версалі, в залі для гри в м'яч, де поклялися нікуди не йти, ЗБИРАТИСЯ, ДЕ ЛИШЕ БУДЕ МОЖЛИВІСТЬ, доки не буде прийнято нову Конституцію Франції.

Деякі історики вважають, що саме з цього моменту почалася Велика французька революція.

4 квітня 2013 року в Україні відбулося щось аналогічне. Щоправда, навряд чи ця подія в Україні матиме ті ж наслідки, які її аналог мав у Франції. Тим більше, що зі стін парламенту у своєрідний Зал для гри в м'яч по-українськи перейшла не опозиційна частина парламенту, а провладна.

Пропрезидентська більшість перейшла на вулицю Банкову (що символічно), поближче до Адміністрації Президента. Опозиційна меншість вирішила залишитися "під куполом" - на вулиці Грушевського.

Що теж символічно, оскільки Михайла Сергійовича свого часу теж ставили перед фактом – мовляв, досить засідати, віднині ви ніхто.

Те, що відбулося, вже названо – з подачі лідерів опозиції – "путчем". Хоча для таких голосних заяв немає жодних підстав. По-перше, про путч можна було би говорити у випадку, якщо б ініціаторами виходу і альтернативного парламенту виступили би представники меншості.

Путч – це відмова підпорядковуватися тому порядку речей, який встановлено більшістю і визначається більшістю, спроба переважної меншості підпорядкувати собі волю меншості.

Виходячи з цього, путчем варто визнати сьогоднішню спробу опозиціонерів проголосити всіх тих, хто залишився під куполом (а це переважна меншість депутатів) повноцінним парламентом. По-друге, не варто забувати слова класика: "Если путч закончится удачей, значит, назовут его иначе".

Арсеній Яценюк апелював до Закону про регламент Верховної Ради України, де у пункті 1 статті 2 сказано, що Верховна Рада має збиратися на засідання за адресою: місто Київ, вулиця Грушевського, 5. Тому зібрання у інших приміщеннях, на думку Яценюка, не легітимні.

Влада не полінувалася і прочитала текст закону до кінця. Пункт 2 статті 2 цього ж закону говорить, що "за рішенням Верховної Ради, прийнятим більшістю народних депутатів України … від конституційного складу Верховної Ради, її засідання можуть проводитися в іншому місці".

244 депутати – це більшість від конституційного складу Верховної Ради. Вони вирішили, зібралися, у відповідності до пункту 4 статті 11 Закону про регламент, на засіданні був голова Верховної Ради. Які ще питання щодо легітимності?

Натомість впадає в очі те, що обидві сторони у своєму протистоянні наробили чимало помилок.

Опозиція явно не була готова до такого повороту. Вона виявилася дезорієнтованою і не могла створити єдиний центр координації дій. Після того, як Володимир Рибак заявив про вихід із фракції "Батьківщини" чотирьох депутатів, Арсеній Яценюк повідомив, нібито у нього є заяви цих депутатів про відкликання попередніх заяв.

І продемонстрував один із таких рукописних "творів". Краще би він цього не робив! По-перше, журналісти нарахували у цій заяві дев'ять граматичних помилок (виникає запитання: а як людей з подібним рівнем освіти запрошують у партійні списки? І ці люди сміються над Януковичем?).

По-друге, Рибак тут же продемонстрував вихідців із "Батьківщини" серед представників більшості, надав їм слово, дозволив публічно поплювати на опозиційну символіку.

По-третє, важливо і символічно, що серед тих, хто вийшли з "Батьківщини", був і Роман Стаднійчук – представник адвокатської контори з символічною назвою "Немезіда", який лише кілька днів тому зайшов у Верховну Раду – замість позбавленого депутатського мандата Сергія Власенка.

Враховуючи той факт, що опозиція фактично без бою здала Власенка, демарш його наступника виявився доволі красномовним.

Також не додали позитиву різнобої у інформації про акції протесту. Спершу Тягнибок закликав у суботу вийти на акцію протесту і покарати "путчистів". Потім "Батьківщина" оголосила, що акція переноситься на неділю, 7 квітня, на 14.00. Чомусь у парк імені Шевченка (взагалі з таким успіхом можна було використовувати й інші парки Києва – наприклад, Гідропарк або парк "Нивки").

Офіційна версія – "бо у суботу ми мітингуємо у Житомирі" (революція за розкладом?). Гострослови запустили іншу версію: "Арсеній попросив не оскверняти Шабат, і Тягнибок поставився до прохання з повагою та розумінням".

Після провалу опозиційної акції 2 квітня на підтримку виборів у Києві сподіватися, що критична маса людей прийдуть підтримати опозицію у абсолютно незрозумілій для більшості ситуації – нонсенс.

Та ще й у велике християнське свято Благовіщення – одне з найбільших свят у православному календарі. "Вони би ще у Великдень оголосили революцію", - обурювався сьогодні один із журналістів, який відверто і послідовно підтримує опозицію.

Уявіть собі пересічного громадянина, якому пропонують іти підтримати опозицію. У неділю. В свято. Очевидно, у цього громадянина повинна бути серйозна мотивація. "А що сталося?" - запитає він. "Більшість не хоче голосувати у стінах Верховної Ради". – "А чому?" - "Бо ми блокуємо трибуну і не даємо голосувати". – "А вони?" - "А вони вирішили, що оскільки тут їм не дають працювати, то вони працюватимуть у іншому приміщенні". – "І що я маю зробити?" - "Підтримати нас!" - "Тобто, допомогти блокувати трибуну?" - "Ні, просто прийти і підтримати".

Дивлюся прогноз погоди на неділю, 7 квітня. +1 - +4, вологість 93%, похмуро, дощ, вітер північно-західний, поривчастий.

Тобто, холод дошкулятиме. На організаційну підготовку часу не має. Ресурсів, аби підігнати пару тисяч "професійних мітингувальників" - також. Бабці і дідусі святкуватимуть Благовіщення. На що сподівається опозиція???

Влада теж наробила чимало помилок. Не бажаючи видавати реальну чисельність людей у залі, депутати від більшості запровадили специфічну систему підрахунку голосів (оголошувалося лише число тих, хто голосували "проти" або "утрималися"), забарикадувалися, відмовилися впускати у залу опозиціонерів, а потім ще й умудрилися провалити голосування по законопроекту по боротьбі з корупцією.

Останнє підлило масла у вогонь: якщо би цей закон було проголосовано, то в інформаційному просторі "більшовики" отримали б додаткову легітимність та додаткову кількість прихильників. Навіть якщо законопроект недосконалий.

Натомість чи не єдиним результатом дня стало виділення якоїсь неймовірної суми з дев'ятьма нулями для відомства Клименка.

Це вже не смішно. Це – сумно. Це – сценарій для чергового фільму із серії "Тупий – і ще тупіший".

Сьогодні чимало експертів почали проводити аналогії з подіями січня 2000 року – мовляв, тоді також більшість перейшла у інше приміщення – в Український дім – де продовжила свої засідання, а меншість залишилася під куполом на вулиці Грушевського. Щоправда, на цьому аналогії і закінчуються.

Нагадаю ті часи.

У 1998 році у парламенті сформувалася ліво-лівоцентристська більшість. Основну роль у ній відігравали комуністи і соціалісти, яких підтримали Партія зелених та СДПУ (о). У Леоніда Кучми було надзвичайно мало своїх штиків у парламенті. Спікером парламенту було обрано Олександра Ткаченка (блок СПУ-СелПУ "За правду, за народ, за Україну!").

Ткаченко у 1999 році став одним з кандидатів на пост президента України. Також кандидатами у президенти виступили інші лідери лівих – Симоненко, Мороз, Вітренко, Онопенко і навіть лідер Зелених Кононов. Перемога Кучми означала серйозну поразку лівих сил.

Відбулося ідеологічне перегрупування парламенту. Праві сили об'єдналися не лише довкола Кучми, а й довкола прем'єра Віктора Ющенка. Саме наявність ситуативного тандему Кучма – Ющенко, наявність авторитетного і легітимного центру прийняття рішень стало запорукою перемоги над лівими та пере форматування парламенту.

Сьогодні такого авторитетного центру немає. Так само, як немає видимого ідеологічного протистояння. Арбузов із Азаровим на роль "легітимізаторів" не тягнуть. Вони не мають того рівня довіри, який у 2000 році мав Ющенко.

З ними не пов'язуються серйозні надії на покращення. Вони позбавлені тієї харизми, яка була притаманна ранньому Ющенкові. Тоді була синергія рейтингу Кучми та рейтингу Ющенка. Сьогодні рейтинг є лише у Януковича. Синергія навряд чи вийде…

У січні 2000 року на стороні більшості, яка вийшла з Верховної Ради, перебувала значна кількість журналістів. Більшості співчували. Це була НОВА БІЛЬШІСТЬ, бо стара більшість всіх дістала.

Сьогодні журналісти – у кращому випадку – здебільшого стоять в стороні, займаючи нейтралітет. У гіршому – підтримують опозицію. Нова більшість не виникає. Стара більшість намагається перейти у інше приміщення.

Нарешті, у 2000 році більшість виявила сміливість і просто залишила своїх опонентів без світла, води, комунікацій і навіть без доступу до туалетів. За добу меншість капітулювала. На знак прийняття капітуляції більшість милостиво і великодушно підключила до туалетів воду.

Криза минула. У нинішній ситуації навряд чи хтось вимикатиме світло у будинку на Грушевського,5. Не та ситуація. Падіння напруги у електромережах моментально стане предметом для резолюції ПАРЄ та різких заяв з боку Європейської народної партії.

Тобто, ситуація докорінно відрізняється від того, що ми спостерігали у 2000 році.

Ця ситуація – це не якась окрема криза парламентаризму в Україні. Це продовження затяжної кризи, яка почалася з численних блокувань парламенту. Зрештою, демарш парламентської більшості – це реакція на постійно заблоковану трибуну Верховної Ради.

У 1900 році Ленін писав, що для об'єднання потрібно розмежуватися. Дуже хочеться вірити, що нинішня кризова ситуація послужить майбутньому об'єднанню парламентарів.

Принаймні, жодна із політичних сил сьогодні не хоче доводити ситуацію до розпуску парламенту – владі для перемоги на наступних виборах бракує підтримки з боку населення, опозиції – ресурсів. До виборів ніхто не готовий, як би не надували щоки. Тому потрібно шукати компроміс.

Є ще й другий варіант – саморозпуск парламенту. Але для цього також потрібне консолідоване рішення. Тобто, об'єднання…

Тому – за роз'єднанням має настати об'єднання. Український парламент – це не зал для гри в м'яч.

Хоча… Хто його знає напевне?

Кость Бондаренко