Один народ – два характери

Як тут не радіти! Кабмін доручив СБУ, МВС, Міноборони, МНС та Держтелерадіо виявити і припинити розповсюдження матеріалів із закликами щодо розпалювання національної, расової та релігійної ворожнечі і зазіхання на територіальну цілісність і недоторканність України.

Так між нами, то СБУ мала б цим займатися і без вказівок Кабміну. Але не займалась. Тому й досі усілякі калєснічєнкі ходять на свободі. Разом із Болдирєвим, Бузіною і Табачніком, які люто зненавиділи галичан. Та й було за що.

Так уже склалося‚ що між галичанами і українцями віками нашаровувалися значні відмінності. Ментальність галичанина і наддніпрянця‚ їхні звичаї і традиції мали спільні корені‚ але крона розгалузилася настільки‚ що тепер це дві різні культури. Якщо для пересічного росіянина кожен українець жмикрут‚ про що свідчить безліч анекдотів‚ то для пересічного українця таким жмикрутом є галичанин. Один діяч навіть поставив безапеляційний діагноз: "недаремно галичан категорично іменують "українськими жидами"... Єврей‚ з яким підтримуєш ділові стосунки‚ може і вміє бути вдячним... євреї здатні асимілюватися в будь-якому середовищі з максимальною вигодою для себе... Натомість галичани всюди залишаються галичанами. Вони не навчилися бути вдячними і здається‚ не прийдуть до цього ніколи".

Таке враження‚ що всі тільки й чекають, коли галичани нарешті асимілюються. А вони, кляті, не тільки не асимілюються‚ а ще й для утвердження своєї ідентичності називають дітей подвійними іменами‚ аби бодай так відрізнятися від решти українців.

Письменник Андрій Кокотюха писав: "Коли у Львові тебе запрошують на каву‚ готуйся – платитимеш ти... Якось моїх київських друзів у Львові запросили на обід‚ і господарі принесли на тарілці п'ять котлеток. По одній на кожного їдока. Більше котлеток не подавали".

Гадаю‚ київські друзі Андрія дезінформували і насправді їх НЕ ЗАПРОСИЛИ‚ а вони, за київським звичаєм, приперлися самі. А несподіваних гостей у нас вгощають чим Бог послав. Натомість на різдвяні та великодні свята саме галицькі‚ а не київські чи наддніпрянські родини приймають тисячі юнаків та дітей зі Сходу‚ аби вони відчули справжнє свято. Ну, а застілля у нас на ту пору такі‚ що коли на них потрапляють гості з Заходу чи Америки‚ то кажуть: "Ого! Та ви ліпше за нас жиєте!" Є навіть давня приповідка‚ яка характеризує життєвий принцип кожного галичанина на свята: "Всрайся‚ а – вистався".

У 1889 р. у Львові побував з України громадський діяч Аполлінарій Маршинський (1865 – 1929). Він звернув увагу на те‚ як влаштовували гостину галичани: "збирається собі галицька молодь погуляти, випити‚ попоїсти – знов же не у когось з товаришів, а – на невтральному ґрунті: в загородньому садку в ресторації... Того, що у нас водилось – заходити в гості не в показаний час один до одного, на чарку під ковбасу, чи просто "на вогник" – тут я не помічав".

Як бачимо‚ йшлося про звичай‚ який і нині панує у західному світі. Там теж не заведено заходити в гості без запрошення.

"Товариська гулянка в публичному місці‚ – провадить далі А. Маршинський‚ – носила знов таки якийсь инший характер. У нас – складчина або рівний розподіл загальної суми, а як відбувалась десь поза містом, кожен постачав, що міг: той ковбасу, той горілку, той печеню, пиріжки або ще щось з родинної кухні. На бенкетах їли, пили, не розбираючи, хто скільки, часом і забувши, чи є чим платити. Потім мац-мац по кишенях: "Слухай-но, Іване, заплати за мене: я тобі віддам!" В тих "віддам" заходила така плутанина, що жаден римський цивіліст не добився б толку, чи Іван винен Петрові, чи Петро Іванові. Часом хтось урочисто оголошував, що він платить за всіх, а инший знов доводить до відома, що він сьогодні – "на рахунку ґрафа Шереметьєва".

Инший вигляд все те мало тут. Мішанини, комунізму не було. Кожен сам за себе. Бенкет проходив порядно, немов по розпису. Коли дозволите таке порівняння, наша молодь в гульбі була розперізана, розпатлана, галичане – защібнуті на всі ґудзики, підстрижені й обголені".

Вочевидь‚ А. Маршинський не бачить нічого поганого у тому‚ що галичани не настільки відкриті‚ як наддніпрянці. Такі товариські звичаї галичани почерпнули від австріяків. "Життя Львова котилося зовсім не так, як у нас, – продовжує А. Маршинський. – Люде тут ніколи не байдикували. Їх відпочинок, гулянка відбувалися планово, розмірено, неначе складова частина праці. Я трохи почував себе в становищі тої дитини, що замість іти до школи шукала товаришів до забави, але бджола, горобець і инші тварини одмовлялися гратися‚ бо мусіли працювати.

Трудове життя тут починалося зранку. День кінчався – "разом з курами". Вставали о тій годині, коли ми в Києві часом тільки кінчали попередній день: ті на зборах задебатувались охриплими голосами аж до світу; другі десь на Дніпрових островах або на Володимирській горі зустрічають рум'яну Аврору; инший не може в ліжку одірватись від Достоєвського або Шпільґаґена; деякі забарилися на веселій вечерниці. Ну‚ й... нема куди правди діти: окремі купки в чиїйсь тісній, накуреній до густого туману кімнатці, роздягнені до сорочок, виголошують: "піки", ""пас"‚ "п'ять бубен"... У Львові вже перед 8-ою годиною я зі своїм господарем були "по каві" і розходились, кому куди треба.

Вражала в студентському житті відсутність родинної і хатньої основи, так звиклої для нас: весь час воно тут було публичним. Учиться студент – в бібліотеці; наш у мансарді‚ простягнувшись на ліжку або на затишному горбочкові Ботанічного чи Царського саду; їсть тутешній студент у ресторації, в каварні та молочарні, наш – переважно, коли не вдома, то у якоїсь вдови, що дає "домашні" обіди, в "студентській столовці" або у батьків лодаря, якому дає лекції за той обід; побачення з товаришем тутешній студент призначає не в себе і не в нього, а десь теж у публичному місці".

Дуже дивували наддніпрянців каварні‚ які щодня відвідували всі львівські митці. Іван Франко проводив тут пополудневі години‚ переглядаючи свіжу пресу. Літературознавець і політичний діяч Володимир Дорошенко у 1904 р. зустрічався з письменниками і науковцями у каварні "Монополь": "Там мали вони для себе окремий стіл і могли спокійно в своїм гурті відпочити після праці, переглянути новини та перекинутися добрим словом. Нам, наддніпрянцям, цей європейський звичай був навдивовижу, й ми залюбки й собі заходили до каварні, але, розуміється, лише здалека обсервували розмовників, соромлячись встрявати до вченої компанії".

У 1903 р. приїхав до Львова Сергій Єфремов. Щодня, близько 16-ої години він у товаристві Франка та інших письменників йшов до "Монополю" і там півтори-дві години відпочивав від щоденної праці: "за склянкою гербати чи мелянжу або чоколяди читали газети з усього світу, обмінювалися думками з приводу світових новин, обмірковували питання літературні і політичні, дебатували на всякі теми і злоби дня, а то й просто провадили веселу товариську бесіду.

Спершу мені цей спосіб одпочинку в публичному місці, на людях, здався був чудним, незвичним. Але незабаром я побачив, що він має в собі багато позитивного. Вічно зайнятим, працьовитим людям немає часу ходити по гостях; зустрічатися за самою працею теж не давало ні втіхи, ні способу до того, щоб зав'язувати товариські стосунки. На нейтральному ж місці, в каварні, звідки ви могли кожної хвилини, не турбуючи нікого, піти за своїми справами, це виходило просто й невимушено. До того ж газети, журнали, розмови, новини, зустріч з ким хочете, бо ж відомо, що той а той щодня о такій і такій годині буває отам-о, в певній якійсь каварні. Ви йшли туди і знаходили кого треба. І так поміж одпочинком одбувалися й ділові зустрічі, потрібні побачення, вершилися всякі справи, писалися статті, тут же таки й ухвалювалися в гурті.

Мені, людині зі сторони, де люди ховалися по своїх закутках, спершу було чудно і незвично жити на людях, отим каварняним публичним життям. Але хутко я з тим оговтався і зробився таким самим завзятим і незрадливим одвідувачем "Монополю", як і питомі львів'яни. Притягало мене туди добре згуртоване товариство, а з-межи його перший, звичайно, Франко".

Каварняний стиль спілкування‚ мабуть‚ прийшов до Європи від арабів і турків. Але не прищепився у німців та росіян.

Зате українці та росіяни‚ які народилися в Галичині вже по війні‚ також легко прийняли каварняний стиль спілкування‚ а з ним і товариські звичаї‚ святкові традиції і‚ зрештою‚ кухню. Є росіяни‚ які навіть ходять до греко-католицьких храмів‚ де службу правлять інтелігентні начитані отці‚ а не примітивні невиховані попи Московського патріархату.

Галичанська ментальність полонить кожного‚ хто тут поселяється‚ і незабаром він теж стає "українським жидом"‚ защіпнутим на всі ґудзики. Може‚ тому нам так кортить назад у Європу?